Категорія: Юридичні події

Договір купівлі-продажу заставної не можна кваліфікувати як договір факторингу.

Відповідна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 754/5554/16-ц (провадження № 61-5251св21), повідомляє пресслужба суду.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, визнав недійсним договір купівлі-продажу заставної, витребував із чужого незаконного володіння квартиру. При цьому суд зазначив, що договір купівлі-продажу заставної за своєю правовою природою є договором факторингу. У цій справі за договором купівлі-продажу заставної відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги. Оспорюваний договір суперечить положенням ст. 1079 ЦК України та є недійсним з моменту укладення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду у відповідній частині, зробивши такі правові висновки.

Абстрактні правочини є досить «привабливими» для цивільного обороту внаслідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав. Цим правочинам не властивий правовий зв’язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча неможливо стверджувати й про відсутність такого зв’язку взагалі. Втім, він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактично підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскільки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через порушення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини.

Заставна по своїй суті є ордерним цінним папером.

Цивільний оборот заставної як цінного папера відбувається тільки внаслідок передачі заставної шляхом виконання на ній особою, якій належить заставна (індосантом), передавального напису (індосаменту) на користь іншої особи (індосата) та передачі оригіналу заставної. При цьому індосатом може бути будь-який учасник цивільних відносин. Тобто вчинення індосаменту – це: безпосередньо підписання індосаменту в розумінні передавального напису; передання (вручення) ордерного цінного папера із вчиненим на ньому індосантом вказаній в індосаменті особі.

Договір купівлі-продажу заставної, який за своєю сутністю регулює внутрішні відносини між індосантом та індосатом, не може бути кваліфікований як договір факторингу, оскільки перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов’язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної. Недійсність договору купівлі-продажу заставної, з урахуванням того, що вчинення передавального напису (індосаменту) є одностороннім абстрактним правочином, не впливає на дійсність вчинення передавального напису (індосаменту).

Апеляційний суд уважав, що договір купівлі-продажу заставної є договором факторингу.

Однак цивільний оборот заставної як цінного папера відбувається тільки внаслідок її передачі шляхом виконання на ній передавального напису та передачі оригіналу заставної. При цьому індосатом може бути будь-який учасник цивільних відносин.

Апеляційний суд не звернув уваги, що договір купівлі-продажу заставної, який за своєю сутністю регулює внутрішні відносини між індосантом та індосатом, не може бути кваліфікований як договір факторингу, оскільки перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та основним зобов’язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної.

Джерело ЮрЛіга

1. Мета та завдання та процесуальні підстави проведення обшуку.

Серед слідчих розшукових дій особливе місце заиймає обшук, якиий, з одного боку є одним із наийбільш ефективних та найбільш затребуваною в практиці слідчою дією, а з іншого – обмежує конституціийні права та свободи осіб.

Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду (ч. 2 ст. 30 Конституціії Украіїни та ч. 2 ст. 244 КПК Украіїни), за наявності достатніх даних про те, що розшукувані речі, майно, відомості знаходяться в певному місці чи в певної особи.

Під поняттям обшуку слід розуміти обґрунтовану доказами слідчу (розшукову) дію, яка полягає у примусовому цілеспрямованому обстеженні приміщень, споруд, житла, робочих місць, транспортних засобів, ділянок місцевості, що знаходяться у віданні обшукуваноії особи та членів її сім’ї, юридичноії особи або окремих громадян із метою знаходження, виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, також предметів, документів та речових доказів, що мають значення у кримінальному провадженні.

Метою проведення обшуку є виявлення, фіксація та відшукування відомостей, речей та документів, які мають значення доказу в кримінальному провадженні при розслідуванні кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 234 КПК України). Обшук може бути спрямований також на встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб. Викладений у ч. 1 ст. 234 КПК Украіїни перелік об’єктів для відшукування є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, тому межі проведення обшуку можна досить чітко окреслити.

Однак визначене КПК України поняття щодо мети проведення обшуку та обсягу речей, які можуть бути відшукані та вилучені на практиці часто сприймається правоохоронними органами в широкому розумінні, і як результат останні можуть на власний розсуд вирішувати походження та значення тих чи інших відшукуваних відомостей речей і документів, не маючи достатніх підстав вважати, що такі речі, документами відповідають ознакам, вказаним в ч. 5 ст. 234 КПК України.

З підстав примусового характеру обшуку та можливості обмеження конституційних права особи, застосовується інститут судового контролю при наданні дозволу на проведення обшуку, для унеможливлення надмірного порушення права осіб, у яких проводиться обшук, які на час проведення обшуку можуть і не бути учасниками кримінального провадження.

Ухвала суду про надання дозволу на проведення обшуку є підставою проведення такої слідчої дії, оскільки саме слідчий суддя визначає дотримання співмірності необхідності втручання в права осіб та обґрунтованості проведення обшуку як слідчої дії, відповідності її меті та завданням у кожному конкретному кримінальному провадженні.

В залежності від характерів обшукуваних об’єктів кримінальне процесуальне законодавство розрізняє: обшук житла особи, обшук іншого володіння особи, та безпосередньо обшук особи (особистий обшук).

Відповідно до ч. 3 ст. 233 КПК України під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом.

Разом з тим, згідно з вимогами статті 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» поняття житло у пункті 1 статті 8 конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філії, інші використовувані ними приміщення.

Обшук у житлі передбачає примусове обстеження всього приміщення, яким володіє фізична або юридична особа.

Під іншим володінням особи згідно з частини 2 статті 233 КПК України розуміється транспортний засіб, земельна ділянка, гаражі інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення, які знаходяться у володінні особи.

Обшук особи проводиться згідно з положеннями статтей 208, 223, 234, 236 КПК України.

2. Визначення поняття, види та процесуальні підстави проведення огляду.

Також з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять таку слідчу дію як огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

За змістом статей 223, 237 КПК України огляд є слідчою дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження.

Чинний КПК України надає можливість виділити такі види огляду: 1) огляд місцевості; 2) огляд приміщень; 3) огляд речей; 4) огляд документів; 5) огляд трупа; 6) огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією.

Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі. Без наявності такої інформації проведення огляду місця події не допускається. Така позиція відображена і в постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07.06.2018 року у справі № 740/5066/15-к, пр. №51-3331км18.

Схожіть обшуку та огляду обумовлюється спільністю завдань цих слідчих (розшукових) дій – пошук і виявлення об’єктів, які мають значення доказу у кримінальному провадженні. Разом з тим обшук, на відміну від огляду, має примусовий характер, який проявляється в тому, що обстеження житла чи іншого володіння особи, а також особистий обшук можуть проводитися без згоди обшукуваної особи, всупереч її волі, з втручанням в сферу її інтересів.

Як і при обшуку під час проведення огляду для участі в даній дії може бути запрошений потерпілий, підозрюваний, захисник, законний представник та інші учасники кримінального провадження. З метою одержання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань, слідчий, прокурор для участі в огляді (обшуку) може запросити спеціалістів.

Форма фіксації для слідчих (розшукових) дій однакова – це складення відповідного протоколу, до якого в разі необхідності заносяться заяви, зауваження, заперечення осіб, у присутності яких відбувалися дії.

При огляді слідчий, прокурор або за їх дорученням залучений спеціаліст має право проводити вимірювання, фотографування, звуко- чи відеозапис, оглядати і вилучати речі і документи, але лише ті, які мають значення для кримінального провадження.

Так само, як і під час проведення обшуку, слідчий, прокурор має право заборонити будь-якій особі залишити місце огляду до його закінчення та вчинювати будь-які дії, що заважають проведенню огляду.

3. Розмежування проведення обшуку та огляду та судова практика.

В постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 518/203/17 зазначено, що огляд місця події – це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчо-оперативних дій, а також джерелом отримання доказів.

Таким чином, при наявності очевидних даних, які вказують на вчинення кримінального правопорушення і зумовлюють необхідність проведення огляду слідчий чи прокурор приймає рішення про його проведення. Необхідність оперативного проведення огляду, надає право на таке проведення до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що є відмінністю від обшуку, який може бути проведений лише коли кримінальне провадження зареєстровано та відповідні відомості внесено до ЄРДР.

Як правило рішення слідчого, прокурора про проведення огляду, яке прийнято до внесення відомостей до ЄРДР ніде спеціально не фіксується, оскільки необхідність вчинення таких дій зумовлена настанням невідкладного випадку та потребою зафіксувати дані про подію злочину. Таким чином відмінністю між вказаними процесуальними діями є процесуальні підстави їх проведення. Для проведення огляду достатньо відповідного рішення слідчого прокурора, яке не вимагає письмової форми, для проведення обшуку – виключно судове рішення. В будь-якому випадку, відповідно до положень ч. 2 ст. 237 КПК України огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Однак, зазначаючи про такі відмінності, визначені КПК України сучасна практика судів вищої інстанції, зокрема Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, свідчить про те, що згода особи визнається достатньою підставою для проникнення до житла та проведення в ньому огляду. В постанові Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 630/515/17, Суд не погодився з позицією захисника про недопустимість як доказу протоколу огляду місця події з огляду на проведення слідчих дій до внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань і без ухвали слідчого судді, враховуючи те, що з змісту положення ч. 1 ст. 233 КПК України слідує, що законодавцем, крім можливості проникнення до житла чи іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме можливість проникнути до житла чи іншого володіння особи за добровільної згоди власника. Так, виходячи із аналізу кримінальних процесуальних норм, які містяться у ч. 1 ст. 233, ч. 2 ст. 234 та ч. 2 ст. 237 КПК України, колегія суддів дійшла висновку, що огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведено за добровільною згодою особи, яка ним володіє, за умови, що були наявні процесуальні гарантії, які захищали здатність особи висловлювати свою справжню думку при наданні такої згоди.

Також відмінністю між обшуком та оглядом є конкретно визначений суб’єктний склад осіб, які можуть проводити вказані дії. У випадку проведення огляду це ті особи (слідчий, прокурор) які безпосередньо прибули на місці вчинення злочину.

Однак на практиці під час проведення обшуку досить часто виникає питання щодо повноважень осіб, які прибули і проводять дану слідчу (розшукову) дію, в тому числі у взаємодії слідчого та оперативних підрозділів. Кримінальний процесуальний закон чітко визначає коло осіб, а також однозначно вказує на те, що обшук уповноважені проводити виключно слідчий або прокурор, яким таке право надано ухвалою суду, але поширені випадки коли безпосередньо слідчий або прокурор обшук не проводять, а доручають його проведення оперативним працівникам.

З даного приводу Верховний Суд у постанові від 29.01.2019 року у справі № 466/896/17 зазначив, що за змістом ч. 1 ст. 236 КПК України виконання ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається особисто на слідчого чи прокурора і не може бути доручене в порядку п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України відповідним оперативним підрозділам. У випадку проведення обшуку іншими особами, окрім слідчого чи прокурора, вказане слід вважати суттєвим порушенням умов обшуку, результати обшуку у відповідності з вимогами ст. ст. 86, 87 КПК не можуть бути використані при прийнятті процесуальних рішень і на них не може посилатися суд при ухваленні обвинувального вироку, як на доказ.

Слід зазначити, що відмінним між вказаними слідчими діями є те, що проведення обшуку особи під час проведення огляду місця події не передбачено, а регулюється іншими нормами кримінального процесуального закону. З даного приводу Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду у постанові від 13 лютого 2020 року у справі 755/6685/17 зазначив, що обшук особи фактично не є окремою слідчою дією, а поглинається такою дією, як затримання чи обшук житла (з урахуванням положень ч. 3 ст. 208, ч. 7 ст. 223, ст. 236 України), а тому при проведенні обшуку, за рішенням слідчого чи прокурора, може бути проведено обшук осіб, які перебувають в житлі чи іншому володінні, якщо є достатні підстави вважати, що вони переховують при собі предмети або документи, які мають значення для кримінального провадження. Однак при проведенні огляду, за відсутності відповідного протоколу затримання особи, складеного відповідно до вимог ст. 208 КПК України, проведення обшуку особи відбувається всупереч вимогам закону.

У підсумку, аналізуючи норми Кримінального процесуального кодексу України, підстави та порядок проведення таких слідчих (розшукових) дій як обшук та огляд є законодавчо визначеними, однак судова практика вносити свої корективи.

Джерело ЮрЛіга

Європейський суд з прав людини визнав порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) у справі SАRGAVA v. Estonia, яка стосувалася вилучення та дослідження інформації з телефону та ноутбука адвоката в ході кримінального провадження. Про це йдеться в повідомленні НААУ.

Хоча ЄСПЛ не оцінював, чи було фактично порушено адвокатську таємницю в цій справі, проте вказав на нечіткість національного законодавства Естонії щодо захисту адвокатської таємниці та відсутність відповідних гарантій збереження адвокатської таємниці у судовому рішенні про обшуки.

«Водночас відсутність процесуальних гарантій стосовно захисту адвокатської таємниці вже не відповідає вимогам критерію, за яким втручання має здійснюватися «згідно із законом» в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції», – ідеться у рішенні ЄСПЛ.

Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження у справі за позовом Андрія Деркача до Секретаря Ради національної безпеки і оборони Олексія Данілова, повідомляє пресслужба суду.

У суді нагадали, що серед вимог позову – визнати протиправною бездіяльність Секретаря РНБО України, яка, на думку позивача, полягає в ухиленні від нормативно-регламентованої сукупності послідовно здійснюваних дій щодо розробки, погодження та організації процесу ухвалення Регламенту РНБО України.

Позивач також просить суд зобов’язати Секретаря РНБО України здійснити всі необхідні та передбачені законодавством дії щодо розробки проекту Регламенту РНБО України, його погодження та організації процесу ухвалення Регламенту.

Суд ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

У разі виникнення спору щодо права власності на нерухоме майно перед позивачем постає завдання обрання ефективного способу захисту, а перед відповідачем – побудови ефективної стратегії захисту свого права.

Експерти Офісу протидії рейдерству роз’яснили, що під час розв’язання цих завдань можуть стати у пригоді правові позиції, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду з урахуванням положень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Добросовісність набувача нерухомого майна, який покладався на дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

У постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, таких висновків:

1. Якщо спірне майно є об’єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 Цивільного кодексу (далі – ЦК України) слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав).

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі прав.

2. За відсутності в Державному реєстрі прав відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

3. Відомості з Державного реєстру прав презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

4. Пред’явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Витребування нерухомого майна як ефективний спосіб захисту в разі наявності державної реєстрації права власності за відповідачем

У постанові від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків:

1. Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем.

Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна.

2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав в частині належності права власності на спірне майно.

Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

У постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що:

1. Належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача.

2. Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

3. Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння.

4. Пред’явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

5. Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред’явлені, не допускається.

Визнання за покупцем майнових прав права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно як ефективний спосіб захисту

У постанові від 14.09.2021 року у справі № 359/5719/17 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що:

1. Нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об’єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об’єкт інвестування.

2. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об’єкт і після завершення будівництва об’єкта нерухомості набуває права власності на об’єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об’єкт за собою.

У постанові від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що:

1. Укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

2. Після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об’єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об’єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об’єктом у розумінні ЦК України такий об’єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

3. З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована.

Ефективним і належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Тобто у тих випадках, коли об’єкт нерухомості вже збудований і прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв’язку з порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов’язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до статті 392 ЦК України.

Джерело ЮрЛіга

Національний банк України нагадує, що небанківські фінансові групи з 1 січня 2022 року звітують по-новому. Загалом вони керуються у своїй діяльності Положенням про порядок нагляду на консолідованій основі за небанківськими фінансовим групами, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 02 грудня 2021 року № 128 (далі – Положення № 128). Докладніше про це тут.

Положенням № 128 уточнено обсяг, алгоритм складання та подання до регулятора консолідованої звітності небанківських фінансових груп. 

Відповідно до пункту 127 Положення № 128 періодичність подання та склад консолідованої звітності небанківської фінансової групи залежить від групи [за розміром активів на останню звітну дату (квартал)], до якої її віднесено.

Так, відповідальна особа великої небанківської фінансової групи, крім річної, складає також проміжну консолідовану звітність, що включає: 
1) консолідований проміжний скорочений звіт про фінансовий стан (консолідований баланс); 
2) консолідований проміжний скорочений звіт про прибутки і збитки та інший сукупний дохід (консолідований звіт про фінансові результати); 
3) деталізацію окремих суттєвих статей фінансової звітності; 
4) інформацію щодо суттєвих внутрішньогрупових операцій; 
5) примітки до консолідованої проміжної скороченої звітності. 

За даними консолідованої звітності станом на останню звітну дату, до великих небанківських фінансових груп належать: 
•    VIENNA INSURANCE GROUP UKRAINE (ВІЄННА ІНШУРАНС ГРУП УКРАЇНА);
•    ГРАВЕ Україна;
•    FAIRFAX;
•    УНІКА Україна;
•    НЕБАНКІВСЬКА ФІНАНСОВА ГРУПА “ГРУПА ПЗУ УКРАЇНА”;
•    НЕБАНКІВСЬКА ФІНАНСОВА ГРУПА “NOVAPAY”.

Відповідальна особа небанківської фінансової групи має подавати проміжну консолідовану звітність небанківської фінансової групи до Національного банку не пізніше останнього робочого дня другого місяця, наступного за звітним кварталом.

Водночас відповідальна особа середньої чи малої небанківської фінансової групи мають подавати до регулятора проміжну консолідовану звітність на його вимогу.

Для зручності надаємо календар подання до Національного банку у 2022 році консолідованої звітності небанківськими фінансовими групами з урахуванням вимог Положення № 128. 

Річна консолідована звітність небанківської фінансової групи, у тому числі за 2021 рік, подається до Національного банку разом з аудиторським звітом суб’єкта аудиторської діяльності за результатами аудиту консолідованої фінансової звітності фінансової групи. 

Також відповідальна особа небанківської фінансової групи зобов’язана не пізніше 1 червня року, наступного за звітним, оприлюднювати річну консолідовану звітність разом з аудиторським звітом шляхом розміщення на власному вебсайті в мережі Інтернет.

Усі необхідні форми і шаблони документів, які необхідно заповнювати небанківським фінансовим групам, в електронному вигляді доступні тут.Довідково

У пункті 55 Положення № 128  за розміром балансової вартості активів учасників групи визначено такі види груп:

• велика (більше ніж 2 млрд грн); 
• середня (більше ніж 1 млрд грн); 
• мала (менше ніж 1 млрд грн).

Верховний Суд опублікував черговий щомісячний огляд актуальної судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за грудень 2021 року.

В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики, повідомляє пресслужба суду.

Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:

• у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, звернено увагу на те, що шлюб за своєю природою не є правочином, тому положення ЦК України про правочини не застосовуються до вимог про визнання шлюбу недійсним. Не застосовуються до таких вимог і положення ЦК України про позовну давність, оскільки вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, виключені зі сфери дії позовної давності;
• у спорах, що виникають із спадкових правовідносин, констатовано, що поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини є реєстрація смерті спадкодавця як смерть невідомої особи;
• у спорах, що виникають із трудових правовідносин, вказано, що відсутність у заяві про звільнення конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін;
• у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів, зазначено, що необізнаність особи про неможливість відчуження спірного автомобіля з огляду на його перебування в заставі не є підставою для заперечення можливості кредитора (заставодержателя) реалізувати право на погашення кредитної заборгованості за рахунок заставного майна;
• у спорах, що стосуються питань процесуального права, зауважено, що під час вирішення питання про стягнення аліментів державний виконавець має враховувати отриманий боржником (платником аліментів) дохід від використання належних йому земельних ділянок, який збільшує його майно, навіть за відсутності реєстрації права власності на них у Державному реєстрі речових прав або іншого права користування (оренди) ними.

Джерело ЮрЛіга

Окружним адміністративним судом міста Києва зареєстровано позов до Етичної ради (перший склад) та Ради суддів України. Про це повідомила прес-служба ОАСК.

Позивачем зазначений Олександр Бойко.

Зазначається, що позивач просить суд:

–  визнати протиправною бездіяльність Етичної ради (першого складу), яка, на його думку, полягає в не розгляді його заяв від 1.12.2021 року, 23.12.2021 року та зобов’язати розглянути заяви, надавши за результатами розгляду належним чином оформлене рішення Етичної ради;

 –  визнати незаконним та скасувати рішення Етичної ради №1 від 12.01.2022 року «Про відмову у допуску кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя до співбесіди»;

– визнати бездіяльність виконавчого органу З’їзду суддів України – Ради суддів України в частині формування та безперешкодної діяльності в Україні Етичної ради, направленої на втручання в роботу найвищого органу суддівського самоврядування – З’їзду суддів України.

ОАСК вирішує питання відкриття провадження в адміністративній справі.

Джерело ЮрЛіга

Сфера земельного законодавства України зазнала істотних змін у зв’язку з набранням чинності у липні цього року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», який відкрив ринок землі та дозволив громадянам вільно розпоряджатися своїми земельними ділянками, зокрема дарувати та приймати в дар землі сільськогосподарського призначення.

Норми згаданого Закону мають свої особливості та встановлюють деякі обмеження щодо порядку відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення за договором дарування. Про такі особливості розповіла заступник начальника відділу Черкаського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Таміла Данько.

Кому можна подарувати земельну ділянку сільськогосподарського призначення?

Статтею 3 Земельного кодексу (далі – ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 3 статті 131 ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення приватної власності можуть бути відчужені лише за договорами купівлі-продажу, дарування, довічного утримання, спадкового договору, міни, шляхом внесення до статутного (складеного) капіталу чи шляхом звернення стягнення на них.

Згідно з нормами цивільного законодавства за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Причому за договором дарування можуть бути передані земельні ділянки сільськогосподарського призначення лише на користь:

– іншого з подружжя;

– родичів (дітей, батьків, рідних (повнорідних і неповнорідних) братів і сестер, двоюрідних братів і сестер, діда, баби, онуків, правнуків, рідних дядька та тітки, племінниці та племінника, пасинка, падчериці, вітчима, мачухи).

Такі вимоги не поширюються:

– на земельні ділянки несільськогосподарських угідь (крім земельних ділянок під польовими дорогами, запроектованими для доступу до земельних ділянок);

– на земельні ділянки для садівництва.

Як укласти договір дарування земельної ділянки сільськогосподарського призначення?

Громадяни, які мають у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення, можуть скористатися своїм правом власності та подарувати ділянку на користь іншого з подружжя чи родичів шляхом укладення договору дарування відповідно до цивільного законодавства України.

Як передбачено статтею 719 Цивільного кодексу, договір дарування нерухомої речі (якою є земельна ділянка) укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Варто зауважити, що окремі нотаріальні дії передбачають їх вчинення лише в певному нотаріальному окрузі, мова йде про посвідчення договорів про відчуження та заставу нерухомого майна.

Так, нормами статті 55 Закону «Про нотаріат» визначено, що посвідчення договорів щодо відчуження, зокрема земельної ділянки, здійснюється за місцезнаходженням такого майна або за зареєстрованим місцем проживання фізичної особи – однієї із сторін відповідного договору.

Під час посвідчення договору дарування земельної ділянки сільськогосподарського призначення нотаріус має перевіряти дотримання вимог щодо загальної площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які вправі набувати у власність одна особа (максимальний розмір – 100 гектарів на одну особу). Така перевірка здійснюється з використанням відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного земельного кадастру та Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

Джерело ЮрЛіга

25 січня 2022 року Вища рада правосуддя рішенням № 83/0/15-22 затвердила зміни до Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з метою приведення автоматизованого розподілу судових справ у відповідність до чинного законодавства.

Вказане Положення затверджено рішенням ВРП від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 та визначає порядок функціонування в судах та органах системи правосуддя окремих підсистем (модулів) ЄСІТС, зокрема підсистем «Електронний кабінет», «Електронний суд» та підсистеми відеоконференцзв’язку; порядок вчинення процесуальних дій в електронній формі з використанням таких підсистем; особливості використання в судах та органах системи правосуддя іншого програмного забезпечення в перехідний період до початку функціонування ЄСІТС у складі всіх підсистем (модулів).

ВРП зазначає, що відповідно до положень чинного законодавства ЄСІТС забезпечує, з-поміж іншого, визначення судді (судді-доповідача) для розгляду конкретної справи у порядку, встановленому процесуальним законом.

Оскільки особливості розподілу судових справ встановлюються Положенням про ЄСІТС та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) та враховуючи, що визначення судді-доповідача для розгляду конкретної справи забезпечується ЄСІТС, виникла необхідність внести відповідні зміни до Положення.

Відповідно до затверджених Радою змін Положення доповнено, зокрема, розділом IV «Особливості автоматизованого розподілу судових справ».

Згідно з документом визначення судді, а в разі колегіального розгляду – судді-доповідача для розгляду судових справ (проваджень) здійснюється в суді у порядку, визначеному процесуальним законом, у день їх реєстрації на підставі інформації, внесеної до автоматизованої системи, уповноваженою особою апарату суду, відповідальною за здійснення автоматизованого розподілу судових справ.

Не розподіляються конкретному судді судові справи, що надійшли:

• за два місяці до закінчення строку повноважень судді;
• за чотирнадцять днів, якщо іншого терміну не встановлено зборами суддів відповідного суду, до початку відпустки (якщо її тривалість становить не менше ніж чотирнадцять календарних днів);
• за три робочих дні до початку відпустки, якщо її тривалість становить менше ніж чотирнадцять календарних днів;
• у період відпустки судді;
• за один робочий день до відрядження (за три робочих дні, якщо тривалість відрядження становить більше ніж сім календарних днів) та у дні перебування судді у відрядженні;
• під час тимчасової непрацездатності судді;
• за один робочий день до направлення судді на підготовку для підтримання кваліфікації до Національної школи суддів України, навчання, підвищення кваліфікації, для участі у семінарських заняттях, діяльності органів суддівського самоврядування тощо без відбуття у відрядження (за наявності наказу голови суду);
• у дні проходження суддею підготовки для підтримання кваліфікації, періодичного навчання з метою підвищення рівня кваліфікації в Національній школі суддів України, навчання, підвищення кваліфікації, під час участі у семінарських заняттях, діяльності органів суддівського самоврядування тощо без відбуття у відрядження (за наявності наказу голови суду);
• за відсутності у судді допуску до державної таємниці за формою, яка відповідає ступеню секретності інформації, що міститься в матеріалах справи;
• в інших передбачених законом випадках, у яких суддя не може здійснювати правосуддя або брати участь у розгляді судових справ.

Державній судовій адміністрації доручено до 1 березня 2022 року забезпечити приведення автоматизованого розподілу судових справ у судах у відповідність до затверджених змін.