Категорія: Професійна думка

Пропозиції та зауваження Союзу юристів України до проекту Постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань»

3 жовтня 2016 р. на сайті Міністерства освіти і науки України оприлюднено проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань» (далі – проект Порядку), яким передбачено нові вимоги до присвоєння вчених звань професора та доцента.

Ознайомившись з положеннями вказаного проекту Союз юристів України, спираючись на чисельні звернення науковців і освітян України, вважає за необхідне запропонувати наступне.

            У проекті Порядку закладено неконституційний та дискримінаційний принцип щодо вимог, які висуваються для присвоєння вчених звань.

            1. У п. 8 проекту стосовно роботи останній календарний рік на одній кафедрі на посаді професора з оплатою праці не менш, як 0, 25 посадового окладу – викласти у редакції: «мають стаж роботи на посаді професора не менше трьох років».

            2. Проектом передбачено неоднакову кількість наукових публікацій (для науковців – 4, для освітян – 3); підготовлених докторів філософії (для науковців – не менше 3, для освітян – 1), а також різний стаж роботи для науково-педагогічних та наукових працівників.

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Таким чином, проект Порядку дискримінує працівників наукових установ Національної академії наук України та національних галузевих академій наук порівняно з працівниками закладів освіти.

Отже, пропонуємо внести зміни в проект Порядку та встановити вимоги для працівників наукових установ на рівні вимог, які висуваються до працівників вищих навчальних закладів.

3. Відповідно до ст. 54 Закону України «Про вищу освіту» вчене звання присвоюється особам, які професійно здійснюють науково-педагогічну діяльність. Завданням проекту Порядку є встановлення критеріїв цієї професійності, які повинні вказувати на високий науковий та педагогічний рівень працівника, але водночас мають бути реальними та здійсненними в сучасних умовах.

Вимога щодо публікації наукових праць у виданнях включених до баз Scopus та Web of Science у багатьох галузях вітчизняної науки є нездійсненною. Так, жодне вітчизняне юридичне видання не включене до зазначених вище наукометричних баз. Публікація ж у зарубіжних виданнях є  досить проблематичною з огляду на значні витрати авторів (до 1500 доларів США), які працюють в умовах економічної кризи та скорочення фінансування наукової та освітньої діяльності. Це більш схоже на діяння, які мають корупційну складову. При цьому втрачається вага наукових публікацій у національних періодичних виданнях.

 Крім того, зарубіжні видання не зацікавлені з точки зору актуальності в публікаціях українських авторів у багатьох галузях науки. Так, юриспруденція в кожній країні є значною мірою національно-орієнтованою наукою, а тому відповідні дослідження не є актуальними для науковців з інших держав.

Тому, пропонуємо повернутися в проекті до формулювання закріпленого у чинному Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань (постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2015 р., № 656), який передбачає вимогу опублікувати наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, без зазначення переліку їх назв.

4. Проектом Порядку передбачена необхідність підготовки докторів філософії (кандидатів наук) для осіб, які претендують на отримання вченого звання професора. З цього приводу зазначимо, що чинне законодавство України значно ускладнило процедури ліцензування аспірантури та підготовки аспірантів через що в багатьох наукових закладах аспірантура припиняє свою роботу. Крім цього, відповідно до чинного законодавства навчання в аспірантурі здійснюється на платній основі за рахунок коштів самого аспіранта. Все це у найближчі роки призведе до значного скорочення кількості аспірантів та наукових закладів, які можуть здійснювати їх підготовку.

У таких умовах вважаємо за необхідне або взагалі скасувати вимогу необхідності підготовки докторів філософії (кандидатів наук) для осіб, які претендують на отримання вченого звання професора або встановити її на мінімальному рівні – підготовка 1 (одного) доктора філософії (кандидата наук).

         5. У підпункті 2 пункту 8 виключити слова: «навчально-методичні праці, у тому числі підручники та навчальні посібники, які використовуються у навчальному процесі;», залишивши цей підпункт у редакції діючої постанови, адже така вимога може тягнути за собою корупційну складову, пов’язану із залежністю здобувача вченого звання від керівництва кафедри або навчального закладу.

         6. Пункт 9 проекту Порядку передбачає, що здобувач вченого звання доцента має самостійно розробити науково-методичне забезпечення певної дисципліни. Практика показує, що в сучасних умовах один викладач (тим більше особа, яка не має вченого звання доцента/професора) не має можливості самостійно розробити науково-методичне забезпечення певної дисципліни. Розробка науково-методичної літератури завжди здійснюється складом усієї кафедри або її значною частиною відповідно до спеціалізації.

Тому пропонуємо у пп.1 п.9 проекту замінити слово «самостійно» на слова «беруть участь у розробці…».

7. Союз юристів України підтримує скасування у проекті Порядку вимоги необхідності підтвердження сертифікатом знання іноземної мови на рівні не нижче В2. Знання іноземної мови має підтверджуватися публікаціями іноземними мовами, участю у міжнародних конференціях, майстер-класами та лекціями за кордоном, стажуванням тощо.

8. Враховуючи вищевикладене Союз юристів України пропонує пп. 3 п. 8 вилучити, а пп. 1 і 2 п. 8 проекту Порядку викласти у такій редакції:

«Вчене звання професора присвоюється:

1) працівникам вищих навчальних закладів та наукових установ, які:

– мають науковий ступінь доктора наук, вчене звання доцента або старшого дослідника (старшого наукового співробітника), стаж роботи на посадах науково-педагогічних та/або наукових працівників десять років;

– здійснюють міжнародне наукове співробітництво, що засвідчується публікаціями іноземними мовами, участю у міжнародних конференціях, майстер-класами та лекціями за кордоном, стажуванням тощо;

– опублікували після здобуття останнього наукового ступеня наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз;

             – підготували докторів філософії (кандидатів наук);

– беруть активну участь у підготовці та/або атестації наукових кадрів».

2) працівникам вищих навчальних закладів, яким не присуджено ступінь доктора наук, але які:

– мають науковий ступінь доктора філософії (кандидати наук); вчене звання доцента; стаж роботи на посадах науково-педагогічних та/або наукових працівників десять років; мають стаж роботи на посаді професора не менше трьох років;

– здійснюють міжнародне наукове співробітництво, що засвідчується публікаціями іноземними мовами, участю у міжнародних конференціях, майстер-класами та лекціями за кордоном, стажуванням тощо;

– опублікували після здобуття останнього наукового ступеня наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз;

      – підготували докторів філософії (кандидатів наук).

9. Підпункт 1 п. 9 проекту Порядку викласти у наступній редакції:

«Вчене звання доцента присвоюється:

1) працівникам вищих навчальних закладів, які:

– мають науковий ступінь, стаж роботи на посадах науково-педагогічних працівників п’ять років;

– опублікували після здобуття останнього наукового ступеня наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз;

– здійснюють міжнародне наукове співробітництво, що засвідчується публікаціями іноземними мовами, участю у міжнародних конференціях,  майстер-класами та лекціями за кордоном, тощо.

Тема виступу:
“Загальна характеристика стану протидії злочинності”.

Стан злочинності та аналіз її кількісно-якісних показників , які у цьому році вже досягли максимуму, цілком достатній матеріал для визначення ефективності протидії держави та суспільства загрозам та негативу цього
суспільного явища. За четверть століття нашої державності можливо розглядати в історії кримінології і три періоди протидії злочинності :
Перший з них (1993-1995 рр.) свідчить про стрімке зростання зареєстрованих злочинів та їх збільшення з 480478 до 641860 . У цей період відбулися суттєві зміни у структурі злочинності. Розпочався ріст тяжких та
особливо тяжких злочинів. З них викристалізувалася організована злочинность і розділилася на загально-кримінальну та фінансово – економічної спрямованості /незаконна приватизація, банківська та фінансова
сфера, паливно-енергетичний комплекс, фіктивне підприємництво, відмивання брудних коштів та інші. Саме на фоні організованої злочинності фінансово економічної спрямованості розпочався період класичної корупція,
коли лідери ОЗГ та виховані і навчені ними , як правило правники, зблизилися зі службовими особами, які наділені державою владними виконавчо-розпорядчими повноваженнями щодо державної власності та
бюджетних коштів.

Другий період (1996 – 2009 рр.) відзначився тенденцією до зниження кількісних характеристик злочинності. Саме в цей період у державі були завершені основні приватизаційні етапи , та був реалізований широкомасштабний соціально-економічний проект трансформації державної власності, реалізація якого, мала на меті у стислі строки забезпечити стратегічні позиції приватної власності в національній економіці.
Він сприяв накопиченню об’єктів приватної власності, зробив незворотним ринкові перетворення. Водночас у державі не була сформувалася ефективна система відносин власності, яка забезпечила б оптимальне використання національного економічного потенціалу та сприяла б досягненню цілей і виконанню завдань соціально-економічного розвитку.

Третій період (2010 р. і до сьогодення) вирізняється динамікою неухильного зростання злочинності. У 2010 р. було обліковано 500902 злочини, у 2011р. – 515833 злочина, у 2012р. – 443 665 (тут треба брати до уваги введення у листопаді 2012р. Єдиного реєстру досудових розслідувань, у зв´язку з чим у грудні 2012р. не було обліковано жодного кримінального провадження), у 2013р. – 563560 злочинів, а сьогодні за 8 місяців 2016 року зареєстровано 763 511 кримінальних правопорушень проти 723830 у минулому році. Від вчинених злочинів потерпіло 359876 у тому числі 6156 дітей, 5259 –загинуло. Частка тяжких злочинів збільшилася до 31, 6 відсотка в загальній злочинності. Набули свого розповсюдження нові види: злочини у сфері кібернетичих та електронних технологій, торгівля людьми, незаконна трансплантація органів або тканин людини, злочинів з мотивів расової,
національної чи релігійної нетерпимості, тероризм та інші. Єдине, що залишається практично незмінним, так це «географія» злочинності. У середньому за 25 років незалежності біля 60 відсотків всіх злочинів реєструється у 8 регіонах України: Дніпропетровська, Донецька,Харківська, Луганська, Запорізька, Одеська області, м. Києв. Найменше їх у Івано-Франківській, Волинській, Рівненській, Закарпатській, Тернопільській та Чернівецькій областях.

Загально відомо, що психологія злочинності характеризується:
корисливістю, паразитизмом і нестатком.
ЇЇ економічним підгрунтям стали:
помилки в стратегії і практиці економічних реформ та в приватизації, у банківській системі й акціонуванні, у виробничо-сировинній сфері, у споживчій сфері, у податковій системі; безконтрольність влади у сфері
народного господарства та великі періоди часу між скоєними злочинами у цій сфері та кримінальним покаранням. Значний масив латентної злочинності яка вже стала джерелом безкарності. В Україні формується олігархічна модель економіки. За оцінками експертів більшу половину національного багатства привласнюють близько
десяти великих фінансово-промислових груп. Панування олігархічної моделі економічних відносин супроводжується такими криміногенними явищами як тінізація та монополізація економіки, поглиблення економічної нерівності, погіршення показників зайнятості та бідністю переважної частини населення. Все це призводить до збільшення криміногенного потенціалу суспільства і зростання масштабів злочинності. За різними оцінками обсяг тіньової економіки в Україні становить від 30 до 45 відсотків від величини внутрішнього валового продукту. Доходи, отримані від нелегальної економічної діяльності, частково переводяться на валютні рахунки за кордоном, частково легалізуються у виді інвестицій у банківську систему, виробництво товарів і надання послуг, а також витрачаються на нелегальне фінансування політичних партій, виборчих кампаній, підкуп представників органів влади, управління, правоохоронної і судової систем, вкладаються у прибутковий кримінальний бізнес
(наркоторгівлю, виготовлення контрафактної продукції, гральний бізнес, контрабанду). [ 1; 106, 108, 110]
Відбувається девальвація моралі, заснованої на загальнолюдських цінностях. Разюча відмінність між проголошеними владою деклараціями та повсякденною реальністю кризового суспільства, породила невіру та підозри суспільства до неї.

Криміногенне значення має також панування примітивних зразків „масової культури” (передусім на телебаченні), основними цінностями яких є крайній індивідуалізм, культ „розкішного життя”, жорстокість, розпущена сексуальна поведінка, всеохоплююче споживацтво. Надзвичайно негативний вплив має і кримінальна субкультура (особливо молодіжна), якій належить виключна роль у відтворенні злочинності.
Створюється небезпечна соціальна ситуація коли ріст загальної злочинності, тяжких та особливо тяжких, серед них злочини проти національної безпеки, власності, життя та здоров”я громадян, системні рейдерські захоплення господарств сільгоспвиробників та земель на яких вони працюють – на фоні військових дій на сході держави та тотального зубожіння наших громадян, становлять реальну загрозу національній безпекі.

Національне законодавство гарантує повагу до незалежності суддів, ним же передбачено заборону публічного висловлювання сумнівів щодо правосудності судових рішень поза межами процедури їх оскарження у порядку, передбаченому процесуальним законом. Нажаль, тривалий час вплив на суди для досягнення, як правило, суб”єктивних рішень здійснюють організовані групи людей. Стали непоодинокими і випадки, коли на суддів
своїм службовим станом здійснюють психологічний тиск окремі керівники правоохоронних органів та керманичі органів місцевого самоврядування. Не сприяє утвердженні авторитеру судової гілки влади і низький рівень виконання судових рішень прийнятих іменем України. Як наслідок, найбільш незахищені: неповнолітні діти, пенсіонери, чорнобильці та інваліди роками не отримують присудженних їм грошей та інших соціальних засобів життя, а недостатньо дієва Державна виконавча служба Міністерства юстіції України не сприяє утвердженні відчуття захисту державою їх прав та інтересів.

Нажаль, мають місце непоодинокі випадки ухвалення Верховною Радою України ситуативних законів. Поряд з цим, лишаються без достатніх правових механізмів ряд суспільних відносин задекларованих Конституцією Украни, а передова правнича національна наукова думка зачастую залишається невитребуваною. Як наслідок у нашвидкоруч прийняті Закони вносяться зміни та доповнення, що спричиняють суперечності при їх застосуванні та значною мірою ускладнюють вироблення єдиної судової практики. Два роки реформ Прокуратури України та рік роботи Національної поліції нівелють системні інформаційні викиди тенденційного негативу. Незважаючи на це засобами масової інформації майже нічого не робиться для пропаганди положень Закону, яким визначено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші державні органи, їх посадові та службові особи, зобов’язані поважати незалежність прокурора та утримуватися від здійснення у будь-якій формі впливу нього.

Вже насьогодні очевидно, що в суспільстві безповоротно втрачається престижність роботи в органах правопорядку. Дефіцит кадрів, тисячі незаповнених вакансій – не сприяють боротьбі зі злочинністтю. Поряд з цим, недостатньо стимулюється благородство та людяність правохоронних професій. Непомірно великий розрив між заробітною платою в новостворених спеціальних органах та класичними підрозділами, які покликані запобігати та боротися із загальнокримінальною злочинністтю, призводить до випадків розбрату та різних підходів до виконання обов”язків, а відсутність Державної програми боротьби зі злочинністтю не сприяє зосередженні спільних зусиль для створення у суспільстві атмосфери захищенності та невідворотності покарання за протиправні прояви.

Підсумовуючи , можна зробити деякі висновки:
Було б доцільно Кабінету Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів
Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністтю – розробити Державну програму профілактики, запобігання та протидії злочинності та надати її на розгляд і прийняття Верховній Раді України;
Міністерству юстиції України слід організувати та забезпечити комплексний аналіз стану реального виконання усіх судових рішень, прийнятих у період 2014-2016 років до виконання та причин з яких рішення повернуті без виконання позивачам.
Міністерству інформаційної політики України та Міністерству культури України доцільно започаткувати роботу з висвітлення повсякденної самовідданості професії судді, слідчого, оперативного співробітника, прокурора та інших правохоронних професій та сталого позитиву їх діяльності;
Генеральній прокуратурі України треба посилити вимоги до організаціїї координаційної роботи керівниками регіональних прокуратур, направленої на концентрацію спільних зусиль правоохоронних органів, спрямованих на
невідворотність покарання за скоєні кримінальні правопорушення , захист та поновлення прав громадян та інтересів держави.

Використана література :
-Статистичні матеріали Генеральної прокуратури України за період 1992- 2016 роки;
[ 1 ] – Б.М. Головкін “Загальна характеристика детермінантів злочинності в Україні”,
Форум права 2014 стор. 106-110.

«Загальна характеристика стану національного
законодавства щодо права власності Українського народу»

Розумною людина народжується, а мудрою стає з роками.
Так і наша держава, вистраждана століттями з»явилася на карті світу, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Розумні та патріотичні українці проголосили державний суверенітет у
Декларації 1991 року. Фундаментальний правовий документ , визнанний світом, став саме тією підвалиною на якій базується чинна Конституція України.
Задекларовані цінності та принципи державного устрою були схвально сприйняті Українським народом. Народ України переконливо довів свою здатність цивілізованим шляхом, без кровопролиття розірвати з радянським
минулим і готовність стати частиною демократичного світу. Але, нажиль, за четверть століття, що минуло, ми ще не стали державою, як повноцінною частиною світової демократії. Поряд з цим, етнічні українці розселилися по всьому світі. Українські діаспори відіграють істотну роль у політичному та економічному житті країн розвинутої демократії.
Новітня історія України наповнилася кровавими сторінками про анексію суверенної території та збройного намагання північного сусіда трактувати міжнародне право на Українській землі.
За такого розвитку держави настала нагальна необхідність відповідей на запитання : “Що собою являє українська культура, промисловість, сільське господарство ? Як розвивається вітчизняна наука ? Чи достатньо
захищене Законом громадянське супільство ?”
Прикро відповідати, але за роки незалежності українська культура, наука та промисловість не привнесли видимого внеску ні громадянському супільству, ні цивілізованому світу. Постійний пошук реформ, яким відзначається кожна команда державних керманичів та розмови про них, зробилися брендовими темами передвиборчих роздумів кандидатів у владу. Наші закордонні партнери, сприймаючи їх як програмні, фундаментальні цілі, повірили у щирість українських еліт і спрямували матеріальні, інтелектуальні та політичні ресурси для сприяння реалізації
задекларованих намірів. Нажаль кожна зміна політичної мозаіки у владі декларує якісь нові реформи та змінуює шляхи і методи їх досягнення.
Насьогодні стало очевидним, що публічні, розтиражовані партійними лідерами розмови про реформи, приносять більше шкоди системі державного управління, ніж стала управлінська структура.
Прикладом цьому може слугувати негативна і досить небезпечна законотворча робота, щодо права власності Українського народу та його захисту та поновлення порушеного права.

Декларацією про державний суверенітет України у липні 1991 року було прогошено: “Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України”. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах її території, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України,- були визнані власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки. Тут же Верховною Радою був прийнятий новий Земельний кодекс та постанова “Про земельну реформу”,  де зазначалось: “Відповідно до Декларації про державний суверенітет України, земля є власністю її народу. Кожен громадянин України має право на земельну ділянку, порядок і умови надання якої регулюється цим Кодексом та іншими актами законодавства…”.

Ці ж положення були закріплені в 1991 році у Законі України “Про власність”. Саме такими були перші державницькі кроки незалежної України, незважаючи на всілякі перешкоди, а мрія визнання власності народу
на землю та інші природні ресурси набула законодавчого закріплення. У цьому Законі було чітко сформульовано правовий механізм здійснення народом України свого права. Український народ отримав право вирішувати питання щодо правового режиму природних об’єктів, їх використання та охорони шляхом референдуму, через своїх депутатів у Парламенті та в місцевих представницьких органах. Цим Законом був утверджений статус громадян держави, як власника. Створені юридичні можливості відновили в українців почуття власника своєї землі. Якби така норма набула подальшого детального правовового розвитку та за сприяння демократичних сил була реалізувана суспільством, то не було б у нас незаконного масового вирубування лісів і зумовлених цим екологічних катастроф, стихійних сміттєзвалищ, екологічних катастроф та проблем питної води, рейдерських захоплень, тощо.

Але 13 березня 1992 р. Верховна Рада України прийняла нову редакцію Земельного кодексу, в якому норми про право власності народу України на землю уже не було. Немає такої норми і у чинному ЗК України. А Закон «Про власність у 2001 році втратив чинність. Поряд з цим Цивільним кодексом України Український народ визначений суб’єктом права власності, та передбачено, що від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До цієї статті, на жаль, не були перенесені дуже вартісні положення Закону України “Про власність”, у яких містився чіткий механізм здійснення Українським народом свого природного права на власність. Кожний, з названих в Конституції, природних об’єктів права власності Українського народу має особливий правовий режим, який визначається нормами земельного, природоресурсного, екологічного законодавства України. При цьому ні в Земельному кодексі, ні в інших законодавчих актах України не дається визначення поняття «земля як об’єкт права власності Українського народу.

Отже, управління майном від імені народу здійснюють відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об’єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються лише здійснення права управління зазначеним майном. Земля може використовуватися на праві власності, постійного користування та оренди, а право власності та постійного користування передбачає сплату земельного податку, а право оренди – сплату орендної плати. Зазначені платежі є джерелом наповнення бюджетів місцевого самоврядування, які є фінансовою запорукою виконання повноважень, покладених на органи місцевого самоврядування. Саме тому, видаеться протиправним можливість місцевих та сільськи рада права відчудження комунальних земель, які становлять економічну основу їх діяльності. На сьогодні існує невідповідність положенням Конституції України та Цивільного кодексу положень земельного законодавства в частині визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю.

Постає очевидною нагальна необхідность приведення до конституційних засад всього правового режиму власності на землю, як природного права Українського народу розпоряджатися об’єктом своєї власності, Суперечності національного законодавства сталися основною причиною неефективності роботи судів. Через це наші громадяни змушені звертатися за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини. Лише за минулий рік ним було прийнято біля двохсот рішеннь проти України, які вже набули чинності. Значна частина цих рішень пов’язана з
незабезпеченням права на мирне володіння своїм майном. Постає цілком логічне питання: «Яка державна інституція наділена правом ініціювати в суді спірні питання, пов»язані с порушеним правом власності Українського народу ?» І на нього відповідь містилася у статті 121 Конституції України, якою було визначено що нагляд за додержанням прав та свобод людини та громадянина, додержанням законів по цих питаннях органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами забезпечує
Прокуратура України. Але і ця норма 30 вересня 2016 року «канула в лету». Залишається незмінною лише Декларація про державний суверенітет на згадку, що при проголошенні держави найвищий нагляд за точним і
однаковим виконанням законів здійснювався Генеральним прокурором Української РСР.

Сумні роздуми з цього приводу навівають думку « А чи дійсно функціїї прокуратури заважали захищати право власності Українського народу ?»

 

Гузир Володимир Павлович,
Заступник Голови Союзу юристів
України, заслужений юрист України

Маляренко В.Т.
«Про захист права власності українського народу»

(Виступ на міжнародній конференції у Києві)

Кожен народ має найдорожче багатство-рідну землю,яка годує,одягає та взуває. Надихає на високі почуття. Природно,що її треба берегти,захищати і облагороджувати. Український народ також має Богом дану прекрасну землю,з унікальними природними можливостями. Він багато говорить про любов до неї. В піснях,казках та піар-акціях. Але на ділі він відноситься до неї по-хижацьки. Превалює мораль «після нас хоч трава не рости». І у багатьох місцях вона дійсно уже не росте. На колосальних сміттєзвалищах, в загажених річках,озерах та струмках,в природних канавах тощо. Масово вирубується ліси та зневоднюються криниці. Із річок забирається пісок і
відбуваються зсуви ґрунтів. Спритні ділки огороджують береги річок і озер і проста людина стає ізгоєм на рідній землі.
Хаотичний пошук бурштину створює на тисячах гектарів лісів, боліт і сінокосів ландшафт Місяця,Марсу та Венери. Звірі та птахи або гинуть,або втікають з збезлісеної землі. Тікають і люди з такої України. Декілька років тому я проїхав півтисячі кілометрів дорогами Білорусії. Скрізь милує око упорядоченість. Ніде ні смітники. На всьому видна дієздатність влади. Вода як сльоза. Я бачив як у Відні вивозять грунт із котлавана,який риють під новий будинок. Перш ніж виїхати на вулицю,шофер щіткою обчищає всі борти і колеса машини,щоб не дай Бог не
впала на дорогу хоч крапля землі. Чому ж в Україні все інакше? Природні багатства це і парки та сквери,ландшафти та будівлі. Все це зветься архітектурою.
У Великобританії не так давно видана книга « Шедеври світової архітектури». Це ілюстрація чудових палаців,інтер’єрів та рукотворних чудес,побудованих за п’яти тисячолітню історію людства,які служать людям до цього часу. У двадцяти країнах Європи є 122 таких шедеври. Є там шедеври світового значення,які зберегли Росія і
Польща,Чехія і Хорватія,Норвегія і Ірландія,Бельгія і Нідерланди. У цій книзі є дані про архітектурні шедеври світового значення в Ефіопії і Малі, Камбоджі і Таїланді,в Марокко і Узбекистані, в Лівані і Мексиці та у багатьох інших країнах світу. Але про Україну там немає жодного слова. В Європі на сьогодні діють більше 700 монастирів 12 століття так званого Цистерианського стилю. Поряд з цим безліч споруд готичного,романського та інших
стилів більш раннього періоду. В Україні такі споруди можна порахувати на пальцях однієї руки. Вони на очах руйнуються.
Більше того,їх умисно руйнують,розбираючи на будівельні матеріали для будівництва гаражів,підвалів та свинарників. Починаючи з 19 століття замки і фортеці,або те,що від них залишилось в Україні, власники продавали на злам. Звичайно свинарник простіше збудувати ніж відновити для прийдешніх поколінь фортецю чи замок. Але у підвалі та свинарнику не виховуються висока мораль та високі почуття. Як говорив відомий державний діяч Російської імперії,виходець з України Олександр Безбородко,в Україні на зміну високій моралі прийшло школярство,здирництво та шкурництво,погоня за посадами та маєтностями. Нажаль,з тої пори нічого не змінилося.
Така вона сермяжна дійсність України. Немає моралі,немає правопорядку. Розмита відповідальність,знецінений авторитет влади,її сьогодні ніхто не поважає,вона фактично  нічого не може і тому пропагує лише споживацькі настрої – позичити,відняти,забрати,зламати тощо. Між тим система влади це та категорія,від якої залежить майже все в державі. Я був у багатьох країнах світу,у Організації Об’єднаних Націй контактував з людьми багатьох
країн і знаю,що,наприклад,народ в Сингапурі не розумніший ніж в Україні,але систему влади установив таку,яка вивела країну у найуспішнішу. В Німеччині було дві держави. Народ один,але успішність двох Німеччин була різна бо різна була система влади. Теж саме у Північній і Південній Кореї. Прикладів можна привести багато. Вони однозначно свідчать,що визначальною категорією для подолання всіх негативів у державі є система влади та затверджених нею порядків. Але владу формує або дозволяє формувати народ. Як казав класик Азербайджанської літератури Мірза Шафі: « Если ты не умен,иди к глупцам. Если зрячий ты,иди к слепцам. К зрячим не найдет слепец дорогу. К умным глупый не приходит сам». Тобто дурні до влади самі не приходять. Їх туди приводять.
Діагноз тієї хвороби,якою так тяжко хворіє Україна, тих масових розкрадань,зловживань та корупції простий.
Протягом віків, розвиваючись в умовах міжцивілізаційного Євроазійського пограниччя, в умовах жорстокого контролю за всіма сферами життєдіяльності, Україна виявилася неготовою до різкої ліквідації цього жорстокого контролю, до переходу в іншу цивілізацію. Тим більше в умовах масового безробіття, безгрошів’я та падіння моральних устоїв.
У відповідності з логікою такого переходу власність українського народу знищується і розкрадається в значній мірі,зведення до мінімуму профілактики правопорушень,ліквідації загального нагляду прокуратури та її очевидного ослаблення,вимивання професійного ядра із рядів оперативно-розшукових служб,слідства,прокуратури та судів та заміни професіоналів дилетантам з освітою
вищою, але без початкової.
Зараз в Україні зароджується капіталізм. Йде первинне накопичення капіталу. Як відомо із історії,в кожному суспільстві в часи зародження капіталізму і первинного накопичення капіталу відбувається зрощення представників влади, особливо поліції, з криміналітетом. Це зрощення паралізує всі потуги держави по наведенню порядку. Мішка Япончик відкрито керував всіма бандами Одеси, але його ніхто не чіпав, бо поліція Одеси була у
нього на утриманні. Відомий персонаж Ільфа і Петрова гусекрад Паніковський, за його розповідями, на вулиці Прорізній у Києві, мав хороший незаконний ґешефт, але його ніхто не чіпав,бо він добре платив квартальним городовим.
В Україні сьогодні це типова ситуація. Особливо наглядна вона на прикладі бурштинової лихоманки на Поліссі, де влада абсолютно «безпорадна», на вирубці лісів та вивезенні деревини за кордон тощо. Треба бути об’єктивним, це зрощення влади з криміналітетом зникне не скоро, бо для цього зникнення поки що немає соціально-економічного підґрунтя.
Названі мною негативні явища ускладнюються та загострюються недосконалим законодавством, його малою продуманістю та суперечливістю, неузгодженістю та невідповідальністю реаліям життя України. Візьмемо кримінально-правові норми, які є предметом нашого сьогоднішнього обговорення. Кримінально-правовий вплив здатний відігравати вагому роль в природоохоронній діяльності, причому, ця роль може бути як позитивною, так і негативною. Обґрунтоване законодавче регулювання застосування заходів кримінально-правового впливу й
ефективна правозастосовна діяльність здатні підвищити рівень дотримання і виконання кримінально-правових норм. Недостатньо продуманий та помилковий підхід законодавчих або правозастосовних органів у даній сфері,навпаки,здатний блокувати або значно ослабити потенціал кримінально-правової заборони у запобіганні злочинним заволодінням природними ресурсами. Варто зауважити,що формальна оцінка суспільної небезпеки злочинів,пов’язаних із протиправним заволодінням природними ресурсами,відображається в санкціях
відповідних кримінально-правових норм за допомогою таких засобів,як види і розміри покарання. Розглядаючи види та розміри санкцій зазначених статей звертає на себе увагу той факт, що майже всі вони є альтернативними, тобто такими, що містять вказівку на два або більше види основних покарань,з яких суд обирає лише одне, і як правило, м’якіше. У відповідності з  пропагандою гуманізації суспільства. Для того, щоб суд, розглядаючи конкретну справу, міг призначити справедливе покарання, законодавцю необхідно встановити справедливу санкцію.
Прикладами дефективних конструкцій є частини перші статей 239-1 та 239-2 КК України, які передбачають як основне покарання штраф, а додаткове – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Між тим відповідно до ст.51 КК України штраф є менш суровим покаранням. Тобто законодавець передбачає в якості основного покарання більш м’яке ніж додаткове. Звичайно диспозиції і санкції статей Кримінального кодексу мають значення, але тільки тоді коли вони застосовуються. В Україні на жаль,незважаючи на масові лісо порушення, земле порушення тощо, засудження злочинців є рідкісним явищем. Ще рідкісніше є призначення реального покарання, зокрема, за 2015 рік по правоохоронним статтям Кримінального кодексу
України засуджено 906 осіб, з них реальне покарання призначене лише 9 особам. І тому,хороший чи поганий матеріальний закон, в таких випадках є питанням неактуальним.
Актуальним є питання: «Чому так рідко застосовується цей матеріальний закон?» На мій погляд,крім недієздатності влади, малого професіоналізму правоохоронців та їх заангажованості, немаловажне значення має сутність кримінального-процесуального закону,тобто механізм реалізації кримінально-правових норм.
КПК 2010 року, а я заявляв про це ще при обговоренні його концепції, розрахований на суспільство зі сталими моральними та правовими устоями, з високим рівнем правосвідомості населення, з високим рівнем професіоналізму слідчих, прокурорів, адвокатів та суддів, розрахований на суспільство, де немає щорічних
революцій та майданів.
Нажаль нічого цього немає в Україні. А тому Кримінально-процесуальний кодекс України по своїй суті не відповідає реаліям життя в Україні,він не дає можливості притягнути до відповідальності впливових та багатих людей, які розкрадають та знищують природні багатства.
Чого варта, наприклад, норма кримінально-процесуального кодексу України про те, що суд бере до уваги лише ті докази, які здобуті в ході судового розгляду кримінального провадження. Досвідчені адвокати,особливо ті,що мають досвід слідчого, з допомогою цієї та ряду аналогічних норм кримінально-процесуального кодексу України, розвивають обвинувачення як «тузік куфайку». Саме тому судовий розгляд резонансним справ продовжується місяцями, а то і роками. Кодекс наповнений такими поняттями як розумний розсуд судді тощо,які спонукають до корупційності.
Саме тому, за роки дії цього кодексу ми не маємо жодного засудженого «крутого хабарника» чи «розкрадача». Нажаль, можна багато чого сказати на цю тему. Проблем в Україні не мало. Як казав мультяшний Хазановський папуга Кеша «Це вам не Таїті».

«Мы не собираемся заниматься политикой, но игнорировать законы никому не позволим», — Святослав Пискун, председатель Союза юристов Украины, рассказал о приоритетных направлениях деятельности

27 мая 2016 года съезд Союза юристов Украины (СЮУ) абсолютным большинством голосов избрал председателем СЮУ Святослава Пискуна, известного юриста и политика, трижды Генерального прокурора и дважды народного депутата Украины. В интервью «Юридической практике» г-н Пискун рассказал о приоритетных направлениях деятельности СЮУ, а также поделился своими оценками процессов, происходящих в политико-правовой жизни государства.

— Что изменится в работе Союза юристов Украины с вашим избранием на пост председателя СЮУ?

— Основы деятельности Союза юристов Украины были заложены еще в 1991 году. Это одна из первых общественных организаций в нашей стране и самая многочисленная. По приблизительным подсчетам, СЮУ объединяет сейчас около 100 тыс. членов. На местах у нас работают 23 первичные областные организации, которые возглавляют опытные и авторитетные юристы Украины. В Совет СЮУ входит 53 человека — представители всех юридических профессий: судьи Верховного Суда Украины, работники Генеральной прокуратуры Украины, работники МВД, профессорско-преподавательский состав образовательных учреждений, руководители адвокатских коллегий, нотариусы. Союз юристов Украины имеет очень большую базу юридических кадров, способных проводить экспертизу нормативных актов, внедрять на местах новое законодательство, способствовать повышению в государстве правовой культуры. Мы сотрудничаем практически со всеми международными юридическими организациями.

Что у нас нового? К примеру, мы недавно подписали соглашение о совместной деятельности с Союзом «Чернобыль Украина». Это я считаю новшеством, мы берем на себя обязательства оказывать юридическую поддержку Союзу Чернобыля, а они, естественно, будут поддерживать нас. Насколько мне известно, порядка 15 тыс. исков чернобыльцев не рассмотрены судами, на местах требования законодательства о статусе ликвидаторов аварии на ЧАЭС не выполняются, и мы будем делать все возможное в рамках правового поля для защиты прав и интересов пострадавших в результате катастрофы на ЧАЭС людей.

— Как складываются взаимоотношения СЮУ с другими украинскими общественными организациями юристов?

— Очень позитивно. Есть взаимопонимание. Мы не против создания других организаций юристов — все-таки делаем одно общее дело, и всякое объединение идет на пользу обществу. Если мы хотим прозрачности и понимания обществом того, что происходит в стране, люди должны вступать в общественные организации и за счет своей профессиональной, но внетрудовой деятельности проявлять себя для государства.

— В последнее время Союз юристов Украины мало заметен в информационном пространстве. Будете ли вы активизировать работу?

— Такая проблема действительно есть. Исторически так сложилось, что в Союз юристов Украины на руководящие посты приходили люди, много лет работавшие в правоприменительных органах, и у них было еще постсоветское видение: об их работе должны говорить другие, а не они сами. Последние год-полтора мы многое делали, но мало об этом говорили. Поэтому нужно найти золотую середину, когда ты не хвастаешься тем, чего еще не сделал, но при этом не забываешь сообщить о том, что уже завершено. Если мы найдем эту золотую середину, ситуация с публичностью, безусловно, выровняется.

— СЮУ имеет репутацию достаточно консервативной и даже несколько номенклатурной организации. Это ваше преимущество или недостаток? Планируете ли активизировать работу с молодыми юристами?

— Есть такая, конечно, тема. Это элитный союз, в который принимают не всех. Просто так стать членом СЮУ в принципе можно, но вот в руководящие органы (на местах, я не говорю о центральном аппарате) избираются, на мой взгляд, очень достойные кандидаты. Сами юристы должны в своей среде найти лучших. Это не так просто, поскольку каждый из них — самодостаточная состоявшаяся личность, и выбрать кого-то лучше себя  не так-то просто, поверьте. Поэтому руководящие органы Союза возглавляют действительно очень уважаемые люди. Например, когда я был еще заместителем председателя СЮУ, в состав нашего исполнительного комитета входили председатели Верховного и Высшего хозяйственного судов, заместители Генпрокурора, заместители министра юстиции с опытом работы не менее 25 лет на руководящих должностях. Эти люди были столпами отечественной юриспруденции, стояли у ее истоков. Моим первым заместителем избрана Нина Карпачева — если кто не знает, это первый омбудсмен Украины.

Или, например, наши почетные председатели — Юрий Шемшученко и Валерий Евдокимов. Кто сегодня в юридическом мире не знает академика Шемшученко? Все знают. Или Валерия Евдокимова, который единственный дважды был президентом Всемирной ассоциации юристов. Это достояние не Союза юристов, а всего народа Украины. По сравнению с этими людьми я всего лишь начинающий руководитель. Конечно, я буду стараться.

— А что насчет молодых юристов?

— Мы за молодежь. Понятно, что против заслуженных регалий сказать нечего. Но к нам приходят и молодые юристы, которые чувствуют поддержку и плечо своих товарищей. Как члены СЮУ они могут рассчитывать на методическую помощь, помощь в образовании, повышении квалификации и даже в трудоустройстве. У нас есть возможность оказывать помощь заболевшим, при необходимости мы предоставляем нашим членам и юридическую помощь, если государство действует в их отношении незаконно: мы идем в суды, защищаем их права. Если того требуют интересы наших членов, мы не стесняемся судиться с государством и не стесняемся ссориться с властью, если необходимо для утверждения верховенства права и справедливости.

— Отслеживаете ли вы события в политико-правовой жизни государства?

— Обязательно. И реагируем.

— В какой форме?

— Например, недавно я подписал обращение Союза юристов о том, что Ильме Умерова незаконно удерживают в психиатрической клинике. И буквально через 15 минут после подписания наше обращение было размещено на Facebook-страничке Рефата Чубарова. Уверен, что это обращение прочитало пол-Европы.

Мы сделали заявление по поводу журналистов, дали оценку тому, что происходило на некоторых телеканалах (не только на «Интере»), тому, что случилось с Павлом Шереметом, тому, что происходит с другими журналистами.

Мы активны. Мы не в политике, но на позиции. Мы ничего не пропускаем, и мимо нас ничего не проходит. Мы не собираемся заниматься политической деятельностью, но игнорировать законы никому не позволим. Кто бы это не пытался сделать, мы будем его останавливать.

— А какова вообще роль юристов в обществе?

— Юристы за счет своего личного авторитета очень сильно влияют на общество. Поверьте мне, что каждый человек, обращаясь в суд, в прокуратуру, к адвокату, рассчитывает на защиту своих нарушенных прав. И когда юристы защищают права гражданина и показывают, что способны ему помочь, человек им верит и отдает им свой голос, если они решат идти в политику. Доверие — это очень важно. Наши люди на местах пользуются большим доверием со стороны населения.

— В то же время, если верить статистике, уровень доверия к судебной системе в целом не превышает 5 %. Способны ли исправить ситуацию реформы, которые ныне реализуются в государстве?

— В том, что уровень доверия к судам и к правоохранительным органам в целом такой низкий, «заслуга», на мой взгляд, органов власти, которые свои недостатки в законотворческой деятельности и свои недочеты в правоприменительной практике пытаются переложить на плечи судей. Согласен: в судах есть коррумпированные судьи. Но я категорически против того, что все судьи коррумпированы. Я категорически против утверждений, что все прокуроры продажны, все милиционеры берут взятки. Не может такого быть. В каждой стране есть коррупционная составляющая в правоохранительной системе, и роль государства — не оскорблять эту систему огульно, а выявлять коррупционеров и их наказывать, и в то же время правильно обучать молодых юристов, правильно их готовить к будущей профессии, правильно их материально обеспечивать — тогда коррупции в нашем государстве не будет. А если всех объявили коррупционерами, при этом всем дали одинаковую зарплату 6 тыс. гривен, независимо от того, десять дел он расследует или два. Это неправильно. Подход должен быть персональный. Если у государства нет возможности дифференцированно подойти к каждому судье, следователю или прокурору, такое государство не может рассчитывать на защиту своих интересов. Оскорблять всех огульно, обзывая ворами, ни к чему не приведет. Люди обижаются. Теряется авторитет профессии, туда идут те, кому терять уже нечего. Зачастую приходят дураки, которым все равно, сколько они будут зарабатывать и где. А умные и амбициозные юристы, которые не хотят, чтобы им необоснованно присваивали звание коррупционера, уходят из правоохранительных органов.

— Государство пытается делать то, о чем вы говорите. Возьмем судебную систему: переаттестация рассчитана на несколько лет. Но со стороны общества существует запрос на одномоментную и полную замену судейского корпуса.

— В один миг поменять всех невозможно. Да и зачем? Неужели нельзя вычленить коррупционеров? Ведь есть четкие критерии. Опять-таки, всем пройти переаттестацию. Но где гарантии, что в аттестационной комиссии будут сидеть политические незаангажированные люди? Где гарантии, что там будут действительно профессионалы? Есть международный опыт переаттестации судей, и этим надо заниматься. Но одно дело — сказать судьям, что проверяется их профессиональная принадлежность (на что все будут согласны), и совсем другое — проводить переаттестацию по мотивам подозрения всех в коррупции. Какой судья согласится на такую переаттестацию, он скажет: докажите, что я коррупционер, а потом переаттестовывайте. Либо просто откажется, а когда его уволят — восстановится через суд. И таких дел будут тысячи.

— Так все-таки, судебная реформа будет результативной?

— Реформа, которая сегодня проводится, будет иметь результат, и уверен — положительный. Но не за счет повального увольнения всех судей. Я еще раз обращаюсь к власти: найдите способ индивидуального подхода к каждому судье. Каждый судья выносит решение именем Украины, нельзя всех огульно обвинять в коррупции. Ведь получается, что все судьи и прокуроры объявляются коррупционерами, а через два часа в этот же суд тянут коррупционера для того, чтобы этот коррупционный судья вынес справедливое решение — это что не бред?!

— А как вы оцениваете ситуацию в органах прокуратуры? Там тоже пытались набрать новых людей, и мы знаем, чем все закончилось.

— С самого начала была неправильно организована система сокращения в прокуратуре. Увольнение из органов прокуратуры должно было происходить по простой схеме — не обвинения в коррупции, а профессиональная непригодность. В органы прокуратуры за последние пять-семь лет действительно затесалось очень много людей, с прокуратурой никак не связанных, и этот орган превратился в коммерческий проект, когда возбуждали уголовные дела, а потом брали деньги за их закрытие. Так прокуроры зарабатывали себе на жизнь, и жизнь была сладкой, большого ума для того, чтобы открыть-закрыть дело, не надо.

С Революцией достоинства встал вопрос об увольнении из прокуратуры коррупционеров. Как их определить? Да не по глазам и не по галстуку. Определяются они по делам их. Надо было создать специальную комиссию из прокуроров, судей, адвокатов, преподавателей. И эта комиссия должна была пересмотреть все дела всех прокуроров на предмет профессионализма и коррупционной составляющей. И так бы отсеялась минимум половина.

Но так не сделали. Стали увольнять всех: и хороших, и плохих. При этом сказали, что уволят всех, а хорошие смогут вернуться обратно. Не сработало, не смогли найти плохих. Все оказались хорошими. Вот и все.

— В каких направлениях планируете реализовать экспертный потенциал СЮУ?

— У нас создана рабочая группа, которую возглавляет один из моих заместителей, президент Национальной академии правовых наук Украины Александр Петришин. Эта экспертная группа будет изучать законопроекты, законы и подзаконные акты на предмет их соответствия Конституции Украины, антикоррупционному законодательству и дублированию законов. По большому счету Украине не нужны тысячи законов, дополняющих и дублирующих друг друга. Мы сторонники того, чтобы создать Свод законов Украины: свод гражданского права, свод уголовного, административного и т.д. Мы хотим принять участие в консолидации всех законов в небольшие законодательные акты, чтобы каждый мог с ними ознакомиться, знать и понимать их применение.

— Какие временные рамки реализации такого масштабного проекта?

— Мы себе отводим буквально год.

— Получится ли это сделать с нынешним составом парламента?

— Этот парламент, конечно, странноват. Я бы сказал, что он работает хаотично. В парламенте нет программы действий, он пытается реагировать по ситуации, тем самым окончательно себя дискредитируя, поскольку ситуация меняется чаще, чем принимаются проекты постановлений. Как бывший народный депутат я бы посоветовал нашим парламентариям поменять тактику: сначала закон, а потом общество подстраивается под принятую норму, а не законы подгонять под кризисную ситуацию в обществе или отдельных лиц. Это большая проблема. Эти законы как горячие пирожки, которыми можно серьезно отравиться, поскольку они недопечены.

— Рассматриваете ли вы для себя возможность возврата к политической деятельности?

— Сегодня я об этом не думаю. Во-первых, некогда, очень много работы. Во-вторых, я не вижу политической силы, к которой я бы мог сегодня присоединиться.

— А предложения поступают?

— Конечно. Политики встречаются, говорят: давайте будем работать с Союзом юристов, это огромная организация, и у нее огромный потенциал, как кадровый, так и организационный. Можем организовать юридическое обслуживание населения на местах. Я же говорю: мы не занимаемся политикой, а работаем с правоприменительными органами. Пытаемся создать правовое государство. Не знаю, что у нас получится, но сидеть сложа руки в данной ситуации мы не имеем права.

В Украине у всех сторон судебного процесса разный подход к оценке доказательной базы. Такое мнение в комментарии изданию “ГОРДОН” выразил экс-генпрокурор, глава Союза юристов Украины Святослав Пискун.

“Чиновники избегают наказания за коррупцию из-за несовершенного законодательства Украины. Оно не предусматривает, что за конкретные действия можно понести конкретное наказание. У нас очень лояльный к преступникам уголовный процесс. Он растянут, завуалирован, непрозрачен и очень много моментов отдается на откуп прокурорам, следователям и судьям. Доказательная база всеми сторонами судебного процесса оценивается по-разному. Нет единого подхода к оценке доказательств. Это самое главное”, – отметил Пискун.

По его мнению, тот факт, что чиновникам удается избегать наказания, не связан с конфликтными ситуациями, которые периодически возникают между Национальным антикоррупционным бюро Украины (НАБУ) и Генеральной прокуратурой.

“То, что происходит между НАБУ и ГПУ, – это межведомственная конкуренция. И хорошо, что она существует. В результате этой конкуренции восторжествует истина. Было бы плохо, если бы рука руку мыла. Сейчас такого нет. Конкуренция между правоохранительными органами всегда приводит к хорошему результату. Тяжело делать выводы о работе генпрокурора Юрия Луценко по его заявлениям. Выводы нужно делать по результатам”, – подчеркнул Пискун.

Данные “черной бухгалтерии” Партии регионов, часть которых представил народный депутат Сергей Лещенко, должны быть опубликованы в полном объеме. Таким мнением в комментарии изданию“ГОРДОН” поделился председатель Союза юристов Украины, экс-генпрокурор Святослав Пискун.

“Этот порционный выброс информации заставляет держать в напряжении отдельных людей. Тех, на которых указывают. Либо сам Лещенко их выбирает. Правильно было бы опубликовать эту “амбарную книгу” полностью и сделать большой круглый стол с теми людьми, которые ее достали. Пусть рассказали бы детально, где ее взяли и что она реальная, а не написана от руки. Да просто сказать, что в ней 1200 страниц, берите и читайте. Либо же засекретить эту книгу полностью, чтобы во время проведения расследования те, кто там фигурируют, не знали о чем идет речь. Третьего не дано”, – отметил Пискун.

Он не исключает, что Лещенко обнародует материалы из “черной бухгалтерии” Партии регионов с целью поднятия собственного политического имиджа.

“Лещенко работает с теми, кому хочется, чтобы конкретные люди попали под подозрение. Это может делаться за деньги, за какие-то преференции, отталкиваясь от будущих выборов, для поддержки партии – вариантов масса. Наверное, тут есть прицел на грядущие выборы. Он же новую партию организовал и набирает сейчас политический имидж”, – подчеркнул Пискун.

19 августа в ходе брифинга народный депутат от Блока Петра Порошенко Сергей Лещенко сообщил, что партия “Свобода” фигурирует в списках “черной бухгалтерии”  Партии регионов. Также он показал фрагмент этих документов, где был указан платеж в размере $200 тысяч от 4 ноября 2010 года и сопровождался описанием – “ВО “Свобода” (комиссии)”.

“Свобода” назвала заявление Лещенко о выплатах ей денег из теневой кассы ПР ересью и готова судиться .

О документах с “черной бухгалтерией” ПР стало известно в конце мая 2016 года. Как рассказал экс-заместитель главы Службы безопасности Украины Виктор Трепак, который передал документы в Национальной антикоррупционное бюро Украины (НАБУ), эти материалы свидетельствуют о системе подкупов и фальсификаций, которые  сопровождали приход к власти Виктора Януковича и его окружения.

В НАБУ подтвердили  информацию о получении документов. Глава НАБУ Артем Сытник рассказал, что Трепак передал 841 лист предполагаемой “черной бухгалтерии”, которая охватывает период 2008–2012 годов.

1. Відповідно до абзацу четвертого статті 1 проекту Закону України «Про відновлення довіри до судової системи України» (реєстр. № 4378)  (далі — проект Закону) метою перевірки суддів та їх атестації є звільнення з посади осіб, що перебувають на посаді судді, у зв’язку з порушенням ними присяги.

Статтею 4 проекту Закону передбачено, що суддя підлягає звільненню з посади у зв’язку з порушенням присяги у разі прийняття ним одноособово або у складі колегії суддів рішень, передбачених пунктами 1-9 цієї статті.

Згідно з абзацами першим — третім статті 5 проекту Закону судді, які за результатами проведеної перевірки визнані такими, що не пройшли її, підлягають відстороненню від здійснення правосуддя із подальшим звільненням з посади судді у зв’язку з порушенням присяги.

Установлені Тимчасовою спеціальною комісією за результатами перевірки суддів обставини, які свідчать про порушення суддею присяги, не потребують додаткового встановлення Вищою радою юстиції. Висновки Тимчасової спеціальної комісії надсилаються відповідному органу, що обрав або призначив суддю, для прийняття рішення про звільнення судді з посади.

Матеріали перевірки суддів Тимчасової спеціальної комісії, які свідчать про порушення суддею присяги, надсилаються Тимчасовою спеціальною комісією до Генеральної прокуратури України для встановлення підстав для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

Зазначені норми фактично встановлюють додаткові підстави вважати суддю таким, що порушив присягу, та «особливий» порядок звільнення судді з посади.

Відповідно до пункту 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Пунктом 1 частини першої статті 131 Конституції України передбачено, що внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад належить до відання Вищої ради юстиції.

Згідно з частиною першою статті 128 Конституції України перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Таким чином, Основний Закон України встановлює порядок звільнення суддів з посади за яким, суддю може бути звільнено з посади Президентом України або Верховною Радою України виключно за поданням Вищої ради юстиції.

З наведеного випливає, що вказані норми проекту Закону, зокрема, ст. ст. 1, 4, 5 суперечать нормам Конституції України.

Також слід зазначити, що відповідно до частин другої, третьої статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» питання про звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 4 — 6 частини п’ятої статті 126 Конституції України (зокрема, порушення суддею присяги), Вища рада юстиції розглядає після надання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України відповідного висновку або за власною ініціативою.

Порушенням суддею присяги є: вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»; умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Порушенням присяги судді, що обіймає адміністративну посаду в суді, є також невиконання ним посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, пов’язаних з процесуальними діями.

Отже Закон України «Про Вищу раду юстиції» встановлює підстави та порядок звільнення судді за порушення присяги, відповідно до якого Вища рада юстиції розглядає питання про наявність в діях судді ознак порушення присяги та приймає рішення про внесення суб’єкту його призначення подання про звільнення судді.

Згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 105 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на підставі подання Вищої ради юстиції Президент України видає указ, а Верховна Рада України приймає постанову про звільнення судді з посади.

Тобто, як вже зазначалось, єдиним документом на підставі якого Президент України та Верховна Рада України можуть прийняти рішення про звільнення судді є подання Вищої ради юстиції.

Аналогічні норми визначені і Регламентом Верховної Ради України.

В той же час, проектом Закону не пропонується внесення відповідних змін до вищевказаних Законів.

З огляду на наведене, порядок звільнення суддів з посад з підстави порушення ними присяги, визначений проектом Закону, суперечить Конституції України, Законам України «Про Вищу раду юстиції», «Про судоустрій і статус суддів», Регламенту Верховної Ради України.

2. Передбачена абзацом п’ятим статті 1 проекту Закону мета — «звільнення з посади осіб, рівень професійної підготовки яких не відповідає посаді судді» — суперечить частині п’ятій статті 126 Конституції України. У цій частині встановлено вичерпний перелік підстав, наявність яких дає можливість звільнити суддю з посади. Доповнити цей перелік можна тільки шляхом внесення доповнень до Конституції України.

3. Неможливість відповідно до чинної Конституції України звільнення суддів з посади з мотивів недостатньої професійної підготовки позбавляє будь-якого сенсу атестацію суддів. Тож відповідно до частини другої статті 2 проекту Закону впродовж одного року Вища кваліфікаційна комісія суддів України повинна атестувати більше 6000 суддів, виконати величезну за обсягом роботу за відсутності конституційної можливості їх звільнення з посад. Тому не відповідають Конституції України такі норми проекту Закону:

1) назва статті 2 проекту Закону в частині слів «та атестації»;

2) частина друга статті 2 проекту Закону;

3) назва статті 3 проекту Закону в частині слів «та їх атестацію»;

4) частина четверта статті 3 проекту Закону;

5) назва статті 5 проекту Закону в частині слів «чи атестації»;

6) абзац п’ятий статті 5 проекту Закону;

7) пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві положення».

4. Частинами першою — третьою статті 3 проекту Закону з метою реалізації цього Закону пропонується створити тимчасову спеціальну комісію з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, а також регламентується порядок формування її складу.

Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, не повинно мати місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду  чи  пом’якшенню  вироків, винесених судовими органами.

Судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов’язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають.

Згідно з Рекомендацією CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 р. на 1098 засіданні заступників міністрів, судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов’язані роз’яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень.

         Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві.

Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити  під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків,  коли вони мають намір подати апеляцію.

Як вже зазначалось, подання про звільнення судді суб’єкту його призначення може вносити виключно Вища рада юстиції за результатами розгляду відповідного питання.

Звільнення суддів на підставі норм проекту Закону, в порушення встановленої процедури, може потягнути за собою негативні наслідки, як наприклад, рішення Європейського суду з прав людини«Олександр Волков проти України».

У зв’язку з цим, діючи в межах Конституції України, саме Вища рада юстиції має законні повноваження щодо проведення перевірки дій судді на наявність в них ознак порушення присяги.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцевих положень» проекту Закону передбачено, що з моменту набрання чинності цим Законом повноваження членів Вищої ради юстиції, обраних за квотою Верховної Ради України припиняються. Цим пунктом також рекомендовано Президенту України, з’їзду суддів України, з’їзду адвокатів України, з’їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, всеукраїнській конференції працівників прокуратури протягом 30 днів з моменту набрання чинності цим Законом відкликати призначених ними членів Вищої ради юстиції та призначити нових.

Зазначена норма передбачає повне оновлення персонального складу Вищої ради юстиції.

Тому покладення проектом Закону на новий склад Вищої ради юстиції повноважень щодолюстраційної перевірки суддів судів загальної юрисдикції відповідатиме Конституції України, Закону України «Про Вищу раду юстиції» та міжнародним стандартам у сфері судоустрою.

Відповідно до частини другої статті 131 Конституції України Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції.

З метою забезпечення принципу відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та врахування суспільної позиції Народу України існує необхідність у зміні порядку призначення членів Вищої ради юстиції, передбаченого Законом України «Про Вищу раду юстиції».

Так, проектом Закону слід передбачити призначення Верховною Радою України та Президентом України членів Вищої ради юстиції з числа представників громадськості та відповідні зміни до Закону України «Про Вищу раду юстиції».

5. Проект Закону, передбачаючи формування Тимчасової спеціальної комісії (частина перша статті 3) не визначає її офіційний статус та місце в системі органів державної влади.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 19 Конституції України).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент. Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України (частини друга, третя статті 89 Конституції України).

До виконавчої гілки влади належать Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації.

Система органів судової гілки влади визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів України».

Враховуючи наведене, потребує чіткого визначення статус Тимчасової спеціальної комісії, яку пропонується утворити проектом Закону.

6. Частинами першою, другою статті 3 проекту Закону передбачено, що Тимчасова спеціальна комісія складається з 17 членів.

Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів України призначають до Тимчасової спеціальної комісії по чотири члени, Кабінет Міністрів України призначає три члени, які мають бути представниками громадськості, а Верховна Рада України — шість членів, двоє з яких повинні бути суддями.

Зазначені норми викликають такі питання:

1. Чи мають бути вісім членів, які призначаються Вищою радою юстиції та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України членами цих органів?

2. Чи мають бути чотири з шести членів, яких призначає Верховна Рада України, народними депутатами України?

Тому для уникнення різнотлумачень норма частини другої статті 3 проекту Закону потребує доопрацювання шляхом більш чіткого викладу її змісту.

До того ж, проект Закону не передбачає яким чином будуть проходити перевірку, в разі необхідності, та атестацію ті судді, які входитимуть до Тимчасової спеціальної комісії.

7. Статтею 4 проекту Закону встановлюється, що рішення Тимчасової спеціальної комісії є обов’язковим до виконання з моменту його прийняття.

Слід зазначити, що відповідно до пункту 5.1. Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» «Халатность судьи при исполнении одной из обязанностей, прямо закрепленной в Законе, может привести к применению к нему санкции, если будет принято соответствующее решение, — на основании предложения,  рекомендации или согласия  коллегии или органа, состоящего не менее чем наполовину из избранных судей — в рамках  производства с полным заслушиванием сторон, причем судье, против которого возбуждено дело, должно быть предоставлено право на  представительство его интересов. Конкретные меры наказания, которые могут применяться к судьям, должны быть перечислены  в Законе, а назначаться они должны на основе принципа соразмерности. Решение исполнительного органа, коллегии или органа, назначающего наказание, как это предусмотрено в Хартии, может быть обжаловано в вышестоящий судебный орган».

Враховуючи наведене, в проекті Закону слід передбачити можливість для судді оскаржити рішення Тимчасової спеціальної комісії, встановити механізм його «апеляційного перегляду».

8. Пунктом 2 статті 4 проекту Закону передбачено, що суддя підлягає звільненню з посади у зв’язку з порушенням присяги у разі прийняття ним одноособово або у складі колегії суддів рішень про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, залишення їх без змін, продовження строку тримання під вартою, обвинувальних вироків, рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій про перегляд обвинувальних вироків, наслідком якого не було їх скасування, щодо осіб, які визнані політичними в’язнями.

Законодавство України не містить визначення терміну «політичні в’язні» та не передбачає переліку (кола) осіб, які визнаються такими.

Тому наявність цього терміну в проекті Закону може призвести до різнотлумачення, тобто розширеного або звуженого його розуміння, що суперечить принципу юридичної визначеності.

9. Потребує уточнення норма пункту 4 статті 4 проекту Закону в частині встановлення конкретного часового періоду, що буде предметом перевірки стосовно прийняття суддями рішень щодо яких рішенням Європейського суду з прав людини встановлено порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на те, що Конвенція ратифікована Україною 17 липня 1997 року.

В протилежному випадку підлягати перевірці будуть судді, які приймали рішення, що не відповідають  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до моменту ратифікації.?

10. Звільнення суддів з посади з мотивів недостатньої професійної підготовки, як зазначалось вище, позбавляє будь-якого сенсу атестацію суддів. Відповідно покладення повноважень щодо проведення атестації суддів на Вищу кваліфікаційну комісію суддів України також є недоцільним.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцевих положень» проекту Закону з’їзду суддів України, з’їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, Міністру юстиції України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові Державної судової адміністрації України рекомендовано протягом 30 днів з моменту набрання чинності цим Законом відкликати призначених ними членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та призначити нових.

Зазначена норма в ракурсі вищевказаних зауважень та пропозицій втрачає свою актуальність.

Також слід зауважити наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Цей імперативний припис є однією із засад конституційного ладу і не передбачає будь-яких винятків. Жодна соціальна цінність не може бути підставою для перевищення органами державної влади та органами місцевого самоврядування наданих їм Конституцією та законами України повноважень.

Статус, повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також інші питання, пов’язані з її функціонуванням визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон).

Закон містить статті 92 — 93¹, норми яких регулюють питання складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, порядку її формування та припинення повноважень члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Проте, жодна з норм Закону не містить поняття «відкликання членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» та не передбачає такої можливості.

Проектом Закону «Про відновлення довіри до судової системи України» відповідні зміни до Закону, які б пропонували врегулювати ці питання, не передбачені.

Таким чином, Закон не передбачає можливості «відкликання» з’їздом суддів України, з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, Міністром юстиції України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Головою Державної судової адміністрації України членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, призначених ними.

Припинити ж повноваження члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України може тільки Комісія івиключно з підстав, передбачених статтею 93¹ Закону.

Слід також зазначити, що рішення перелічених вище суб’єктів про призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за своєю правовою природою є актами індивідуального характеру, тобто розраховані на чітко визначений індивідуальний випадок та адресовані конкретно визначеним суб’єктам. Такі рішення набирають чинності з моменту їх прийняття. Тобто з моменту прийняття таких рішень особи, призначені на вказані посади, набули весь обсяг повноважень, притаманний зазначеним посадовим особам. З огляду на це, можливість будь-якого «відкликання» членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, що фактично означає позбавлення цих осіб посадових повноважень, є незаконною, оскільки, позбавлення повноважень вказаних посадових осіб можливе лише шляхом прийняття рішення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України виключно у передбачених Законом випадках.

З наведено випливає, що прийняття з’їздом суддів України, з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, Міністром юстиції України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Головою Державної судової адміністрації України рішень про «відкликання» членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України або рішень, якими б визнавались такими, що втратили чинність, скасовувались рішення про призначення членів Комісії, буде прямим порушенням основоположних засад Конституції України та положень Закону.

До того ж, відповідно до частини першої статті 91 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вища кваліфікаційна комісія суддів України, зокрема, проводить добір кандидатів на посаду судді вперше, в тому числі організовує проведення щодо них спеціальної перевірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит; вносить до Вищої ради юстиції рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді для подальшого внесення відповідного подання Президентові України; розглядає заяви та повідомлення про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих та апеляційних судів та за наявності підстав порушує дисциплінарні справи і здійснює дисциплінарне провадження; приймає рішення за результатами дисциплінарного провадження і за наявності підстав застосовує дисциплінарне стягнення до суддів місцевих та апеляційних судів.

Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прийняті під час здійснення нею вказаних основоположних повноважень, не є остаточними.

За результатами конкурсного добору Вища кваліфікаційна комісія суддів України надсилає до Вищої ради юстиції відповідно до кількості вакантних посад судді рекомендації про призначення кандидатів суддями.

Результати кваліфікаційного іспиту можуть бути оскаржені до Вищої ради юстиції, яка може скасувати рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та зобов’язати її провести повторний кваліфікаційний іспит кандидата на посаду судді, який подав скаргу.

За наслідками дисциплінарного провадження Вища кваліфікаційна комісія суддів України може прийняти рішення про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади за наявності для цього підстав.

Суддя місцевого чи апеляційного суду може оскаржити рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення його до дисциплінарної відповідальності до Вищої ради юстиції або Вищого адміністративного суду України не пізніше одного місяця з дня вручення йому чи отримання поштою копії рішення.

Зазначені положення свідчать про те, що Вища рада юстиції завжди є остаточною інстанцією в процедурі формування суддівського корпусу та здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів. Комісія ж, діючи в межах законних повноважень, лише приймає рішення рекомендаційного характеру або рішення, що можуть бути предметом перегляду Вищою радою юстиції.

З наведеного випливає, що зміна персонального складу Вищої ради юстиції, як конституційного органу, який має повноваження щодо перегляду рішень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, є достатньою запорукою для досягнення мети проекту Закону.

11. Згідно з абзацом шостим статті 1 проекту Закону метою перевірки суддів та їх атестації є зниження рівня корупції в системі судів загальної юрисдикції.

Пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту Закону Кабінету Міністрів України доручаєтьсяпротягом місяця з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правовий акт щодо механізму перевірки достовірності та повноти відомостей, що містяться у деклараціях про доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру суддів та членів їх сімей.

Зазначені норми викликають наступні застереження:

– проект Закону не визначає суб’єкта, який має здійснити перевірку достовірності та повноти відомостей, що містяться у деклараціях про доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру суддів та членів їх сімей;

– до змісту перевірки суддів, визначеного статтею 4 проекту Закону, зазначені відомості не входять;

– поняття атестації, порядок її проведення проектом Закону не визначені. За логікою речей ці правові категорії будуть розкриті у порядку проведення атестації суддів судів загальної юрисдикції, що визначатиметься Кабінетом Міністрів України разом з Радою суддів України (пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту Закону). Проте перевірка достовірності та повноти відомостей, що містяться у деклараціях про доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру суддів та членів їх сімей не входить в поняття атестації, оскільки механізм такої перевірки буде встановлений окремим нормативно-правовим актом, прийнятим Кабінетом Міністрів України.

– відповідно до преамбули Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» цей Закон визначає основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З огляду на це, сумнівним видається така мета проведення перевірки суддів, як зниження рівня корупції в системі судів загальної юрисдикції, оскільки вказані питання є сферою регулювання спеціального закону.

– Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» передбачає заходи, спрямовані на запобігання і протидію корупції, визначає суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції, відповідальність за корупційні правопорушення, наявність контролю і нагляду за виконанням законів у сфері запобігання і протидії корупції. Таким чином, проведення перевірки достовірності та повноти відомостей, що містяться у деклараціях про доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру суддів та членів їх сімей належить до сфери дії Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» і не може регулюватись нормативно-правовим актом Кабінету Міністрів України;

– неподання або несвоєчасне подання для оприлюднення декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», зазначення в ній завідомо неправдивих відомостей є підставою дисциплінарної відповідальності судді (пункт 6 частини першої статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Дисциплінарне ж провадження щодо суддів здійснюють: Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо суддів місцевих та апеляційних судів; Вища рада юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України (стаття 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

12. Пунктами 6, 7 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту Закону Кабінету Міністрів України разом з Радою суддів України доручається протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом визначити порядок проведення атестації суддів судів загальної юрисдикції.

Також Раді суддів України доручено протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом прийняти Положення про Тимчасову спеціальну комісію з перевірки суддів судів загальної юрисдикції.

Зазначені норми викликають такі зауваження:

– пунктом 6 не визначено суб’єкта, який буде затверджувати (приймати) нормативно-правовий акт, що визначатиме порядок проведення атестації суддів судів загальної юрисдикції. З цієї норми можна тільки зробити висновок, що Уряд України та Рада суддів України будуть спільно працювати над розробкою такого акта, проте хто з цих органів буде суб’єктом прийняття цього акта проект Закону чітко не передбачає.

– відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій, судочинство, статус суддів визначаються виключно законами України.

Частиною першою статті 117 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Ні Конституція України, ні Закони України «Про Кабінет Міністрів України», «Про судоустрій і статус суддів» не відносять до компетенції Кабінету Міністрів України питання, передбачені пунктом 6 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту Закону.

Слід підкреслити, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 19 Конституції України).

Тому врегулювання питань, пов’язаних з діяльністю судової гілки влади, в актах органу виконавчої влади порушить систему стримувань і противаг, за допомогою якої відбувається взаємодія різних гілок влади в процесі вирішення ними загальнодержавних питань.

До того ж, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

– факт надання законом України, як це передбачено в пунктах 6, 7 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту Закону, доручення органу суддівського самоврядування є прямим втручанням законодавчої гілки влади у сферу, що виходить за межі її повноважень, тобто грубим порушенням принципу поділу влади.

13. Пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві положення» проекту Закону передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Зазначена норма не відповідає частині восьмій статті 90 Регламенту Верховної Ради України, відповідно до якої, якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі «Перехідні положення» цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті. До законопроекту додається перелік законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту в разі його прийняття.

Голова Союзу юристів України
Президент Світового Конгресу українських юристів
Президент Всесвітньої організації юристів
Перший голова Вищої ради юстиції                                                                                                                                 Валерій Євдокимов