Союз Юристів

Категорія: Професійна думка

  • Оцифрувати пам’ять. Чому Україні потрібна архівна реформа.

    Матеріал від Ганни Чабарай

    Джерело

    У більшості українців слово «архів» асоціюється з гігантським складом, де мертво лежать тонни паперу, покриті товстим шаром пилу. Зазвичай так воно і є, адже архівними документами цікавляться здебільшого історики чи дослідники-ентузіасти. Процедура отримання справ тут доволі забюрократизовна й потребує багато часу, до того ж в окремих архівах є додаткові обмеження, часто не зовсім законні. Втім, останніми роками зацікавленість українців власною історією зросла. Зокрема, це показує архів Служби безпеки України, який працює майже зразково, проте ледве справляється з потоком відвідувачів після розсекречення документів радянських репресивних органів. Такий попит свідчить про те, що як мінімум потрібно спростити доступ до решти архівів, а як максимум — оцифрувати документи й створити онлайн-сховище, як це роблять передові країни.

    «Фотографувати заборонено»

    Порядок користування документами Національного архівного фонду України визначає: архівам заборонено вимагати пряму чи опосередковану плату за самостійне копіювання документів користувачем, якщо це не шкодить тим документам (наприклад, не можна фотографувати зі спалахом). Утім, деякі архіви обходять цю заборону та виставляють рахунки за те, що користувач знімає папери на власний смартфон. Так сталося з дослідником Олександром Краковським у Житомирському обласному архіві. У червні 2017-го він хотів сфотографувати документи восьми справ. За це архів виставив йому рахунок на понад 114 тис. грн — 31,55 грн за кожен документ. Керівництво стверджує: це плата не за копіювання, а за «надання для копіювання».

    Як пояснив Краковський Тижню, такі правила встановив директор архіву Антон Михайлов: він видав наказ про те, що копіювання в читальному залі (куди документи видаються вільно й безплатно) начебто заважає іншим клієнтам, тому для цього відвели окрему кімнату. А щоб туди потрапити, треба заплатити 31,55 за кожен документ. У читальному ж залі висить попередження про відеоспостереження та заборону вносити фотоапарати й мобільні телефони з апелюванням до наказу самого архіву. Крім того, немає чіткого визначення архівного документа, тому складно з’ясувати, скільки їх міститься в кожній справі. Краковський каже, що архіви імпровізують: хтось вважає документом сторінку, хтось запис, список, справу. Та все одно плата незаконна, тому дослідник відмовився її робити.

    «Мене запросили в кабінет заступника директора Лариси Мироненко. Вона стала зі мною торгуватися: заплатіть не стільки, а менше. Кажу їм, що живу в правовій країні й дію за законами. Після трьох годин торгування я погодився заплатити лише 63,10 грн за надання двох документів. Вони мені виписали рахунок, і я подав до суду», — розповів Краковський. Також дослідник заявив до поліції про скоєння правопорушення. Правоохоронці спочатку не хотіли братися за справу, тоді адвокат Краковського подав до суду й останній зобов’язав поліцію відкрити провадження про самоправство.

    Крім того, Краковський із колегами поскаржилися в Державну архівну службу. ДАСУ надіслала в Житомирський архів листа. Згідно з ним Правила роботи архівних установ, затверджені Мін’юстом у квітні 2013 року, передбачають, що архів надає документи для копіювання на платній основі. Водночас згаданий вище Порядок користування документами Національного архівного фонду, затверджений у Мін’юсті трохи пізніше, у листопаді 2013-го (зі змінами у 2015-му), забороняє стягувати плату за самостійне копіювання. ДАСУ посилається на роз’яснення Мін’юсту за 2008 рік: у разі неузгодженості між нормами застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо попередній не втратив чинності. Це свідчить про те, що в конкретному випадку вимагати кошти незаконно. Утім, за словами Краковського, це не вплинуло на керівництво архіву, і рахунки й далі виставляють.

    Перешкоджання як традиція

    Житомирський архів — не єдина проблемна установа, каже Краковський. Також надходять скарги на Херсонський, Львівський обласні архіви. Всюди проблеми з доступом до документів. «Якщо ти не подобаєшся директорові, тобі можуть не видавати справи під будь-яким приводом: документ у поганому стані, ви зіпсуєте, ваш айфон навіть без спалаху шкодить і будь-які інші абсурдні причини», — пояснює дослідник.

    Українські архіви ментально не надто віддалилися від часів СРСР, коли сфера підпорядковувалася КДБ, каже Краковський. До 1993-го, коли ухвалили закон про національний архівний фонд та архівні установи, прості громадяни взагалі не мали можливості потрапити до архіву, таке право було лише в науковців після проходження співбесіди. «Архівна мафія сформувалася історично. З настанням незалежності на копіях непогано можна було заробити, деякі архіви з корупційними керівниками чи працівниками почали обростати незаконними прибутками. Вони навмисно не видавали документи на копіювання, а щоб отримати дозвіл, треба було зайти до директора, його заступника, начальника відділу, якось це погодити: грошима, коньяками, шоколадом — і тільки потім тобі видавали документ. Залишки цієї мафії збереглися й сьогодні», — веде далі дослідник. Каже, що Житомирський архів гроші за послуги бере лише готівкою та чека не видає, тому є сумніви, що вони потрапляють на рахунок установи. «Звісно, система чинить опір, бо це незаконні прибутки, до них усі звикли, на них розраховують, — зазначає Краковський. — Коли показуєш закон, їм це неприємно, але навіть зі знанням законодавства не всюди можна пробитися. Держава занадто слабка».

    Читайте також: У розсекречених архівах ЦРУ – понад 11 тисяч документів про Україну

    Активісти скаржаться на опір, проте це не працює через проблеми підпорядкування архівних установ. В Україні є так звані центральні архіви, які підлеглі безпосередньо Державній архівній службі. Обласні ж архіви підпорядковані ДАСУ лише методично та є структурними підрозділами облдержадміністрацій. «ОДА — це органи, які не мають до архівів жодного стосунку. Ні голова області, ні його заступники нічого не розуміють в архівній справі. Коли звертаєшся зі скаргою в ДАСУ, до органу, який має контролювати ці архіви, вони відповідають: вибачте, ми нічого не можемо зробити, це область. Коли звертаєшся до області, то керівник, який нічого в цьому не розуміє, не може дати раду архіву. Є нормальні директори, вони мають профільну освіту, вболівають за архів, розуміються. Такі зможуть налагодити роботу з головою області, займатися науковою діяльністю, надавати доступ: архів працює нормально. На жаль, там, де області спускають на посаду директора архіву свою людину, яку треба десь прилаштувати, починається хаос», — розповідає Краковський. До речі, у Житомирську ОДА дослідник також скаржився на керівництво обласного архіву, але там проблем не побачили.

    Є й позитивні приклади, каже він: скажімо, Вінницький, Одеський обласні архіви дозволяють вільно копіювати документи, без жодних погоджень. Якщо користувач хоче, щоб копію зробив сам архів, то це вже справді послуга, яка відповідно оплачується.

    Оскільки в законодавстві немає статей, які чітко визначали б безплатне копіювання в архівах, то установи використовують цю шпарину для перекриття недофінансування, розповів Тижню Ігор Розкладай, експерт групи «Політика національної пам’яті» Реанімаційного пакету реформ. «Рада Європи у 2000 році видала рекомендації, де сказано, що принцип доступу до архівів має бути таким самим, як і принцип доступу до публічної інформації. Є підзаконні акти, неоднозначні й суперечливі, на їхній основі архіви намагаються запровадити плату за копіювання документів вашими технічними засобами. Вони це пояснюють тим, що копіювання безплатне, а от надання для копіювання — навпаки. Коли я спілкувався з архівістами, вони розповідали, що таким чином перекривають недофінансування. Мені це видається дивним, тому що як платник податків я вже заплатив за архів, чому ще маю платити за послугу, якої немає?», — зазначає експерт.

    Він переконаний, що закон треба міняти, приводити його до принципів відкритості: послуги, які надають архіви, мають бути справді послугами. «Плюс в архівах є традиція закритості, кастовості: якщо ти не є професійним істориком, то відчуваєш зневажливе ставлення від працівників архівів. Це дуже впливає на розвиток сфери. Вони десятиліттями сидять у бідноті, прогресу немає, постійно чекають якогось фінансування, а воно не з’являється, і тут починаються історії з вимаганням 41,43 грн за копію. Десь є корупція. Минулими роками були пригоди, як-от викрадення стародруків у Львові. Дуже показовий історія Кам’янець-Подільського архіву, у якому за день до перевезення зняли охорону й сталася пожежа, що пошкодила щонайменше 30% фондів, реставрація відбувається дуже повільно», — розповів експерт.

    Пропозиція не встигає за попитом

    Основна проблема архівної сфери — брак державної політики: галузь не розвивається, а просто існує, вважає Розкладай. «Працівники архівів, особливо в депресивних регіонах, бояться втратити роботу, бо їм нікуди потім іти, тому не виступають проти керівництва, яке діє непрофесійно та непрогресивно», — каже він. У Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» були імплементовані рекомендації Ради Європи: принцип відкритості, безплатного доступу, перекладення відповідальності за використання інформації на дослідника. Це дає результат, тому, за словами Розкладая, ці принципи потрібно переносити на загальноархівну сферу. Крім того, каже експерт, немає розуміння на урядовому рівні, що її слід розвивати. Архіви — не лише склад зберігання для майбутніх поколінь, а ще й наша історія, часто персональна предків родини, містечка. Це те, що дає відчуття спадкоємності, що вкрай важливо в суспільстві, у якому намагалися створити безликого «совєтского чєловєка». Створення порталу, де можна буде знайти цифрові копії хоча б найбільш запитуваних і найбільш цікавих фондів, розвантажить архіви, задовольнить попит, а той, хто це впровадить, отримає свої політичні дивіденди. Скажімо, в архіві СБУ після ухвалення Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» кількість людей зросла втричі. Звісно, не все можна знайти, частина документів була вивезена, багато було знищено, але люди відшукують родичів. Архів СБУ зараз один із зразкових», — зазначає він.

    Також зростання зацікавленості українців архівами та генеалогією за останні три роки демонструє значний приріст тематичних Facebook-спільнот, таких як «Доступ до архівів», UAGenealogy та споріднених. Тут учасники часто діляться архівними проблемами й знахідками. «Багато людей після Революції гідності й агресії РФ стали цікавитися своєю родиною, історією, намагаються щось знайти та відновити. Очевидно, що з таким запитом архіви вже не впораються. Шкода від користування фізичними оригіналами документів зростатиме. Цим документам більше ніж 100 років, сторінки іноді розсипаються, із ними вже не хочеться працювати. По-перше, це не дуже зручно. По-друге, документ швидко зношується. Сенсу в цьому нема. Буває, треба сидіти годинами й думати, що ж там написано, бо почерки були дуже різні. Часом виникає потреба повернутися до тих, що ти вже здав, для цього потрібно знову звертатися в архів, чекати. За день людина може передивитися оцифровані документи за років 20, якщо око вже звикло до почерків. В архіві так не зробиш просто через самі процедури: ліміти видачі, строки», — розповідає Розкладай.

    Тому не дуже правильно, коли ті самі книги кожен оцифровує для себе окремо, це забирає зайвий час і псує оригінали. Простіше відсканувати все масивом один раз, викласти онлайн-копії звичайної якості, а серед послуг архівів залишити, наприклад, виготовлення високоякісних кольорових сканів, вважає експерт.

    Читайте також: Україна і Польща здійснили обмін архівами часів Другої світової війни

    Ще більше потребують оцифрування специфічні об’єкти архівного фонду, такі як карти, фото-, відеоплівки, мікрофіші, скляні негативи, каже Розкладай. Адже це делікатні речі, які майже чи взагалі не підлягають відновленню та реставрації, їх не можна видавати на руки всім охочим. Тому слід забезпечити вільний доступ до їхніх цифрових копій.

    Ще одне питання, на якому наголошує Ігор Розкладай: що робити з цифровою спадщиною? В Україні з 2007-го функціонує Центральний державний електронний архів, який мав би зберігати її, але перелік фондів архіву більш ніж скромний. «Наприклад, у нас була Комісія з питань захисту суспільної моралі, яку ліквідували. Залишився сайт, який поки що працює. Залишилися матеріали, які віддадуться в Центральний державний архів вищих органів влади та управління. А що робити із сайтом? Його слід зберегти? За ідеєю, так правильно, тому що це джерело офіційної інформації. Яким чином він буде збережений і доступний? На сайті ЦДЕА значиться фонд «Електронні інформаційні ресурси Державної служби України з питань захисту персональних даних», але онлайн-доступу до нього немає. Ба більше, одна справа, коли орган ліквідовано й щось встигли зберегти. Проте доступ до першої версії сайту Національної ради з питань ТБ і радіомовлення можна знайти лише на WebArchive і тільки якщо знаєш, яка тоді була адреса. Проблема ще важливіша в контексті переходу на електронний документообіг, і питання — у яких форматах усе це має зберігатися? Файли з часом треба конвертувати», — розповідає експерт.

    Із сайтами ще складніше, каже він, бо мають бути сервери з тим програмним забезпеченням, під яке писався сайт. Або ж такий сайт має перетворюватися на офлайн-версію. «Це питання електронних сховищ, які мають бути забекаплені. Воно ще складніше, ніж зберігання книг, адже обсяг інформації зростає колосальними темпами. Варто лише поглянути на розвиток інтернету в Україні за останні 20 років», — зазначає Розкладай.

    Іноземні архіви: порівнятися складно, але можливо

    У розвинених країнах архівна сфера значно випереджає українську реальність. Наприклад, Олександр Краковський працював у архівах Німеччини, Польщі, Великої Британії, США: плати за копіювання немає ніде. Хіба що в приватних архівах: платиш близько €5 євро за день — і копіюєш без обмежень. Наприклад, так працює приватний архів родини Чарторийських у Кракові, де збереглися унікальні ілюстрації маєтків XVII–XVIII століття. Розповідає, що навіть у Росії, де працював до 2014-го, персонал архівів професійніший, ніж в Україні, плата за копіювання є, але не всюди.

    «У Польщі копіювання своїми засобами безплатне. Тому що держава стимулює вивчення історії, поляки теж доволі довго перебували в тоталітарній системі. У них у законодавстві прописано, що доступ до архівів є питанням національної безпеки. Там все робиться для того, щоб звичайні громадяни мали можливість вивчати власне коріння, оцифровано мільйони документів», — розповідає дослідник. Втім, він вважає, що Україні не так далеко до цього рівня, потрібне лиш бажання і вільний доступ до документів. «Наприклад, я займався історією євреїв київської губернії, по ходу копіював потрібні мені списки, викладав їх у вільний доступ. За рік майже половину масиву опублікував», — каже він.

    У питанні збереження цифрової спадщини Україна могла б орієнтуватися на польську модель, вважає Ігор Розкладай. Там є Національний цифровий архів (NAC), який відповідає за утримання та наповнення порталу szukajwarchiwach.pl. Регіональні архіви сканують архівні фонди та надсилають його в NAC, він їх верифікує, індексує й викладає онлайн. Польща виставила онлайн більше 28 мільйонів сканів, а до 2023 року планує оцифрувати понад 55 млн документів.

    Архівна реформа: змінювати зовні й зсередини

    Для проведення реформи найперше потрібне розуміння, що архіви — це складова національної безпеки. Ухвалення нового закону, урядова програма розвитку архівів, програма оцифрування та фінансування, зокрема за допомогою міжнародної технічної підтримки, — це ключ до успішної реформи, вважає Розкладай. За його словами, готовність працювати над законодавчим полем висловили кілька народних депутатів: Микола Княжицький, Вікторія Сюмар та Оксана Білозір. Втім, потрібна зміна логіки побудови самої системи. «Я прихильник того, щоб керівників принаймні до рівня області призначала ДАСУ, і взагалі щоб цю систему і в плані оцифрування, і в плані забезпечення доступу контролювала ДАСУ. Але слід зважати й на ризик, що управління перетікає в одні руки, і без нормального конкурсу та системи стримувань-противаг балансу не буде. Треба шукати процедури, які убезпечать архіви від політичного впливу й водночас рядових дослідників від свавілля», — каже Розкладай.

    На думку експерта, щоб відбулася реформа, потрібне сприятливе зовнішнє середовище та прогресивні люди всередині. «Треба призначити хорошого ініціативного керівника, як-от Зураб Аласанія на Суспільному, який приведе професійну команду, що зможе запустити реформу та буде здатна чинити опір системі», — пояснив Розкладай. Проблема архівної сфери ще й у тому, що є маса професіоналів, які хочуть зрушень, але майже немає профільних громадських організацій, що могли б лобіювати ці зрушення, каже Розкладай. Тому вони з колегами об’єднуються, щоб уже цьогоріч напрацювати концепцію змін, а може й цілий законопроект.

  • Стаття від Заступника Голови Союза юристів України В.Гузира

    ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ
    З моменту виникнення надлишків їжі у людській спільноті, яка проживала на конкретній території зародилися і ознаки сучасної корупції. Згодом в історії розвитку людства, з’явився такий її різновид, як
    “кормлєніє”. Він офіційно визнавався державою та рівнявся заробітній платіза роботу на государя. Останній віддавав певному чиновнику на відкуп конкретну территорію, вид діяльності, установу та таке інше.
    Коли це явище розвинулося до маштабів та способів, що створили загрозу державі та державності – його законодавчо розділили на “мздоімство” і “лихоімство”, а “кормлєніє” скасували. Залишалися незмінними лише суб”єкти цього явища – чиновники.

    З часом, ця уособлена група в суспільстві, зросла до значущих маштабів. Її роль та місце в управлінні людьми та міждержавних відносинах теж замітно посилилася. Зокрема початок 20 століття у нашій новітній історії
    відзначився поділом суспільства на робітників, селян та службовців . Сама спільнота службовців вимушено була структурована, серед них з”явилися керівники і рядові службовці. Лише керівники, були суб”єктами
    службових злочинів, у тому числі про хабарництво, що не повністтю відповідало Конвенції Організації Об”єднанних Націй “Проти корупції”, яка визначає суб”єктом корупційних злочинів будь-яку особу, що обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі.

    У цьому контексті стають більш наглядними вітчизняні недоліки у протистоянні та попередженні корупції. Сталося так, що велика армія службовців /чиновників/ по суті лише залякувалася покаранням, що несли
    їх начальники. Як показав наш сумний досвід, такі вибіркові заходи виявилися малоефективними. А аморфне визначення суб»єкта службових злочинів, сприяло їхньому уникненні від відповідальності. Офіційна статистика, аналітичні дослідження та міжнародні рейтинги надають вражаючі картини стану корупції в Україні. Безумовно, що саме вони спонукали до проведення реформ. Схоже реформатори та законодавець нарешті прийшли до висновку, що репресивне антикорупційне протистояння
    держави керівникам армії чиновників, виявилося не на її користь. Починаючи з лютого 2014 року коло суб’єктів відповідальності за хабарництво та інші службові злочини значно розширине, та приведине у
    відповідність до згаданої Конвенціїї . Вітчизняні та зарубіжні науковці, авторитетні експерні дослідники
    єдині в думці, що у нас в державі наявні усі ознаки олігархізації влади. Відзначається значний рівень тіньової економіки, який сягає до 40 відсотків національного валового продукту. Корупцією охоплені усі рівні державних службовців та посадових осіб уповноважених на виконання функцій держави
    та органів місцевого самоврядування. Вона характеризується високим соціальним рівнем суб»єктів, що вчиняють її. Винахідливісттю та широтою інтелектуальних способів протиправних дій. Саме це, стає однією з головних  причин того, що насьогодні наша країна залишається в сірій зоні світового
    індексу сприйняття корупції.

    На цьому фоні видається не цілком виправданним звинувати в усіх цих негараздах лише правоохоронні органи та суди. Нажаль, масові розмови про корупцію, популізм як у програмах провладних партій, та в тих що відносять себе до опозиційних, – зводиться до проблем в діяльності лише, правоохоронних органів та судів. При цьому залишається без достатньої уваги необхідність проведення широкої адміністративної реформи, а відтак і реформування всієї системи державного управління.

    Наслідком такої однобокої популістичної пропаганди з призначенням «цапів відбувайлів», штучно зтворена тотальна недовіра до правоохоронців та судів. Підірваний авторитет та престижність цих професій.
    «Нас всегда заменяют другими, что бы мы не мешали вранью» . Це слова із пісні В.С. Висоцького “Про мікрофон”. Вони влучно характеризуют нинішніх реформаторів, а можливо і мету їх діяльності.
    Концентрація уваги причин зростання корупції у державі лише на правоохоронних органах та судах, їх перебування у стані перманентної реформи, поза системою державних органів та суспільства в цілому, –
    спричиняє більше зла та шкоди державності, ніж сама корупція. Практика сьогодення досить переконливо свідчить, що тотальна заміни прокурорів і
    суддів, міліціонерів на поліцейських, перетворення Міністерства внутрішніх справ в управлінську надбудову з політичною окрасою, утворення системи антикорупційних органів і їх масована критика буквально на наступний день та звинувачення у непрофесіоналізмі та нерентабельній протидії злочинності
    – все це більше походить на рекламну кампанію, якогось малоефективного дослідження, яке в реальності несе в собі загрози національній безпеці.

    Доцільно зауважити, що жодна із соціально-політичних систем не мала, не має і не може мати повного імунітету від корупції. Змінюються лише її масштаби та прояви, а також можливості її впливу на соціальне життя та управління державою. Слід об’єктивно сприймати корупцію та владу. Вони є вічними супутниками.

    Система державного управління, діяльність якої забезпечується чиновниками – породжує корупцію, без них корупція як явище неможлива. Різняться лише здатність систем управління владою забезпечити державний суверенітет та захист і поновлення задекларованих нею прав та свобод учасників суспільних відносин. У тому разі, коли корупція виходить на рівень організованої злочинної діяльності і становиться невід’ємною складовою тіньової економіки – перед державою постають реальні виклики, усунення яких вимагає в першу чергу ефективних державницьких управлінських рішень.

    Зокрема корупція призвела до падіння багатьох урядів або обумовила військові перевороти у Гані (1981), Нігерії (1983), в Мексиці (1982), на Філіппінах (1986), в Єгипті, в Лівії (2011) та інших країнах.
    При соціологічному дослідженні виявилося, що пересічні українці більш толерантні до проявів корупції, ніж представники бізнесу. Лише 14,7% схильні викрити корупціонера (серед бізнесменів таких 24,7%). Ще 26%
    готові заплатити необхідний хабар (серед підприємців таких 20,9%). Натомість представники бізнесу частіше нейтрально ставляться до корупції (53,8%) і використовують зв’язки для вирішення проблем (22,4%).
    Таким чином, у державі відзначаються позитивні тенденції, які вказують, що увага протистоянні корупції, в першу чергу понинна бути зосереджена на конструктивній співпраці влади з бізнесом. Певен при
    повному розумінні проблеми, незаконні, вимушені матеріальні затрити, які бізнес несе під ярмом хабарників, можливо буде на благодійних засадах спрямувати на розробку та формування антикорупційної державної політики. Що стосується суті самої корупції в нашій державі, видається, що вона із явища уже стає системною діяльністтю як істотна частина національної економіки та політики. Така діяльність пов’язується із протиправним використанням службових повноважень і не обмежується лише однією
    сферою державного управління. Її відзначає чітко визначена корислива (матеріальна) спрямованість.
    При проведенні реформ необхідно усвідомити, що корупцію не можна викорінити цілком, тому першочерговим завданням має бути, формування сприйняття у суспільстві корупції як ризикованої, неприбуткової та аморальної справи, яка жорстко та невідворотно карається національним
    законодавством. Для цього важливо проводити велику просвітницьку роботу з формування психології української нації, яка мала б пробудити інтерес протидії неправді. Саме тому, для повного осмислення та визначення, що уявляє собою корупція в Україні необхідні грунтовні і фундаментальні наукові дослідження. Лише на їх основі повинна розроблятися державна антикорупційна політика, реалізація і оцінка якої повинна відбуватися із одного центра і ним повинен стати головний виконавчий орган держави –
    Кабінет Міністрів України.

    У цьому контектсті видається прийнятним і досвід Сполучених Штатів Америки. Саме там вперше в історію людства в 1998 році був прийнятий Закон «Про торгівлю». Він зобов’язує Генерального прокурора США роз’яснювати потенційним експортерам та представникам малого бізнесу,які загрози для них можуть виникнути у разі порушення національного Закону «Про боротьбу з корупцією в зовнішньоекономічній діяльності». Ці роз’яснення зводяться до того, що раз на півроку Генеральний прокурор США оприлюднює письмовий звіт у вигляді брошури, де викладені відповіді на поточні проблеми протистояння корупції, роз’яснюється порядок відносин американських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності із
    зарубіжними контрагентами та їх відповідальність за порушеня національного антикорупційного законодавства. Окрім Генерального прокурора США, ніхто не має права давати оцінку стану протистояння
    злочинності та виконання вимог національного законодавства.

    На нашу думку державі недостатньо ведеться робота по формуванні належної правової культури. Суспільство перестає усвідомоювати шкідливість від тотального інформаційного потоку суб»єктивних оцінок «законного» або «не законного». Недопустимо низький рівень виконання судових рішень, особливо там де відповідачами виступають органи державної влади та управління, вже спричинили велику шкоду авторитету
    судової влади. На цьому фоні спрямування судової реформи на утворення нових судів, видається передчасними та економічно недоцільними.

    При формуванні громадянського суспільства необхідно розробити та запровадити перспективну державну програму для формування правильного сприйняття громадянами заяв та повідомлень до уповноважених органів про факти корупції , та провести яскраву межу між доносами та наклепами. Для утвердження правильності такої поведінки, необхідна злагоджена, цілеспрямована, системна діяльність усіх засобів пропаганди та примусу в державі. Слід законодавчо запровадити дієві та широко розрекламовані реальні гарантії стимулювання та безпеки цих громадян. Нова державна антикорупційна політика повинна містити реальні заходи стимулювання залучення всього матеріального потенціалу юридичних та фізичних осіб, який вони витрачають на корупцію, до національної економіки. При цьому слід передбачити і систему дієвих запобіжників від недобросовісної антикорупційної конкуренції, яка намітилася у нас останнім часом…

     

    В.П.Гузир

  • СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ ТА ІНФОРМАЦІЇ

    Видання «Порушення прав людини онлайн» вийшло у світ в рамках спільної програми Ради Європи та Європейського Союзу «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні».

    Свобода вираження поглядів, як зазначено у статті 10 ЄКПЛ, вважається основою демократичного суспільства. Як було відзначено Європейським судом з прав людини (надалі – «ЄСПЛ»), свобода вираження поглядів є однією з головних умов розвитку демократичного суспільства та самореалізації кожної особи. Користувачі повинні мати право вільно висловлювати свої думки, погляди та ідеї, зокрема політичні переконання та релігійні і нерелігійні погляди, а також шукати, отримувати та передавати інформацію незалежно від кордонів. ЄСПЛ також визнав особливу важливість Інтернету для реалізації фізичними особами їх права на свободу вираження шляхом надання необхідних інструментів для участі у діяльності та обговореннях, що становлять суспільний інтерес.

    Однак, це право не є абсолютним: репутація інших осіб, право на приватне життя та майнові права повинні поважатися. Мова ворожнечі тією чи іншою мірою заборонена у багатьох країнах: погляди, які спонукають, поширюють, пропагують або виправдовують расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм або інші форми ненависті на основі нетолерантності, не підпадають під захист статті 10.

    Судова практика – справа Delf

    Зобов’язання щодо моніторингу заборонено де-юре, але заохочується де-факто.

    Існуючі механізми правозастосування, що застосовуються для боротьби з мовою ворожнечі, дифамацією та іншими порушеннями в онлайн середовищі, які часто підтримуються та заохочуються судами, можуть заходити занадто далеко та мати побічний ефект у вигляді порушення законних прав Інтернет-користувачів.

    Такий підхід особливо чітко прослідковується на прикладі процедури «повідомити та вилучити», тобто повідомлення про незаконне розміщення з вимогою вилучити контент (notice and take down), що була запроваджена Директивою ЄС «Про електронну комерцію». Відповідно до так званих положень «безпечної гавані» для Інтернет-провайдерів (ІП), хостинг-провайдер, серед іншого, захищається від відповідальності за контент третіх сторін, якщо йому невідомо про незаконну діяльність або інформацію, що зберігається на його серверах, та якщо після того, як йому стало відомо про них, він вживає невідкладних заходів для видалення або унеможливлення доступу до такої інформації.

    Крім того, відповідно до статті 15 Директиви «Про електронну комерцію» на провайдерів послуг не накладається загальний обов’язок щодо моніторингу інформації, яку вони передають чи зберігають, включаючи загальний обов’язок здійснювати активний пошук фактів чи обставин, що вказують на незаконну діяльність.

    Проте, незважаючи на пряму заборону, закріплену в Директиві, розуміння положення «коли постачальнику стало відомо» поступово розширилося до фактичного заохочення моніторингу та активного пошуку фактів незаконної діяльності з метою уникнення відповідальності за дії третіх сторін в онлайн середовищі. Це створює дисбаланс стимулів для Інтернет-компаній: з одного боку, існує чіткий стимул (відповідальність) для обмеження спілкування, але при цьому відсутній будь-який стимул, крім обслуговування користувачів і зв’язків з громадськістю, для збереження контенту онлайн. Цей дисбаланс підриває принцип передбачуваності, та, відповідно, перешкоджає свободі спілкування.

    Здійснення загального моніторингу інформації, яка надається інтернет-користувачами до її розміщення на веб-сайті Delfi, було заохочене Верховним судом Естонії у справі «Леедо проти Delfi». Справа стосувалася незаконних коментарів дифамаційного характеру, які були розміщені анонімним Інтернет-користувачем на інформаційному веб-сайті Delfi у відповідь на законно опубліковану статтю, яка не містила жодного дифамаційного матеріалу. Компанія Delfi дозволяла користувачам коментувати статті та створила власні «правила щодо мови ненависті», якими заборонялися коментарі, що містили погрози, образи, нецензурні висловлювання та непристойності, у тому числі певні ключові слова, а також підбурювання до ворожнечі, насилля і незаконної діяльності. В основу процедури «повідомити та вилучити» була покладена активна участь користувачів, які могли повідомити компанію Delfi про неналежні коментарі, які після цього оперативно видалялися. Незважаючи на великою мірою проактивний підхід, компанію було звинувачено у завданні моральної шкоди В. Леедо, який став об’єктом незаконних коментарів до статті, опублікованої Delfi.

    Верховний суд Естонії постановив, що положення «безпечної гавані», встановлені Директивою «Про електронну комерцію», не застосовувалися до Delfi як хостингового сервісу для коментарів. Суд керувався пунктом 42 Преамбули Директиви «Про електронну комерцію», яка встановлює, що положення «безпечної гавані» стосуються лише тих випадків, коли діяльність постачальників інформаційних послуг обмежена технічним процесом дії та наданням доступу до мережі передачі даних. Відповідно до рішення Верховного суду Естонії, на компанію Delfi не поширювалася дія положень «безпечної гавані», оскільки вона здійснювала контроль за змістовним наповненням інформації, яка передавалася чи зберігалася, інтегрувала секцію коментарів у свій портал новин і заохочувала користувачів до коментування, а також була економічно зацікавлена в кількості отриманих коментарів.

    Верховний суд розтлумачив використання положень «безпечної гавані» надзвичайно вузько й повністю проігнорував критерій «коли йому стало відомо» у визначенні хостинг-провайдера, який вважався однією з основних вимог для звільнення Інтернет-провайдерів від відповідальності.

    По-перше, компанія Delfi оперативно видалила коментарі дифамаційного характеру після отримання повідомлення від пана Леедо і, таким чином, діяла відповідно до Директиви «Про електронну комерцію».

    По-друге, очевидно, що компанія не закликала користувачів розміщувати коментарі, сповнені ненависті, оскільки у відповідній дисклеймер, розміщеній на сервері, було чітко зазначено, що такі коментарі будуть видалятися. Крім того, компанія встановила автоматичну систему фільтрації для видалення коментарів, які містили певну ненормативну лексику, а також систему «повідомити та вилучити», що також не було визнано Судом достатнім заходом. У тому ж рішенні Верховний суд пішов ще далі і постановив, що в силу функціонування такої системи під час видалення коментарів після отримання повідомлення про їхню невідповідність, компанія Delfi здійснювала над ними контроль і, таким чином, могла приймати рішення щодо того, які коментарі публікувати, а які – ні. Такий аналіз виходить із припущення, що рішення компанії щодо (не)законності завжди буде правильним. Той факт, що на практиці компанія зможе лише захистити себе від відповідальності свідомо видаляючи будь-який контент, який у майбутньому може бути визнаний незаконним, означає, що позиція Суду практично вимагає від компанії видаляти законний контент.

    Крім того, Верховний суд прямо заохочував здійснювати моніторинг контенту та активний пошук (потенційно) незаконного контенту перед його публікацією, зазначивши, що «той факт, що вона [Delfi] не використала таку можливість [(не визначила, які коментарі необхідно публікувати, а які – ні)], не означає, що вона не мала жодного контролю над публікацією коментарів». Така інтерпретація положень «безпечної гавані» Директиви «Про електронну комерцію» суперечить закріпленій у ній забороні вимагати здійснення загального моніторингу, що міститься у статті 15, оскільки Суд прямо заохочує Інтернет-провайдерів здійсню вати моніторинг та піддавати цензурі контент перед його публікацією як єдині способи уникнути відповідальності за поведінку третіх осіб. Крім того, таке тлумачення є несумісним з Принципом 6 Декларації Ради Європи про свободу спілкування в Інтернеті, відповідно до якої у випадках, коли Інтернет-провайдери зберігають контент, який походить від інших сторін, держави можуть притягнути їх до спільної відповідальності, якщо вони негайно не видалять або не припинять доступ до відповідної інформації чи послуг після виявлення їхнього незаконного характеру або, у випадку вимог про відшкодування, після виявлення фактів чи обставин, які свідчать про незаконну діяльність або інформацію.

    Результатом такого вузького тлумачення положень «безпечної гавані» може стати попередня цензура з боку Інтернет-провайдерів та масштабне видалення контенту з метою уникнення відповідальності за дії третіх сторін в онлайн середовищі, що у свою чергу може призвести до незаконного втручання у свободу вираження поглядів користувачами, а також сприяти розвитку культури «вилучення» («Web takedown» culture).

    Складовою цієї проблеми є передбачуваний вплив таких рішень на «реальний світ» – компаніям доведеться адаптуватися, і не обов’язково через використання «найменш обмежувального підходу», що означає, що наслідком такого рішення може стати більш обмежувальна політика, зокрема запровадження попередньої цензури, автоматичного видалення контенту, заборони коментування як такого, реєстрації, які накладатимуть надмірні обмеження на можливість анонімного висловлювання тощо.

    ЄСПЛ дійшов висновку, що системи автоматичного фільтрування і «повідомити та вилучити», впроваджені Delfi, були недостатніми для гарантування того, що коментарі, опубліковані на Інтернет-порталі, не будуть порушувати особисті права третіх осіб. Дані системи не забезпечували достатнього захисту прав третіх осіб, враховуючи економічний інтерес, що стає очевидним з огляду на кількість коментарів та технічні можливості Інтернет-провайдера. Важко знайти засоби, які становили б альтернативу попередньому блокуванню та фільтруванню контенту з метою попередження порушень з боку третіх сторін, які витікають з такого тлумачення. Крім того, незрозуміло, чому Суд надав абсолютну перевагу правам третіх осіб над свободою слова коментаторів.

     Висновок

    Зобов’язання здійснювати моніторинг або фільтрувати контент перед його публікацією суперечить вимозі надання ефективних засобів правового захисту. Той факт, що посередники, які мають зобов’язання діяти (тобто видаляти потенційно незаконні повідомлення), майже не мають відповідної зацікавленості у збереженні контенту онлайн, скасовує презумпцію невинуватості, право на компенсацію та тією чи іншою мірою, залежно від ролі посередника в онлайн обговореннях, свободу спілкування.

    Відповідно до статті 13 ЄКПЛ кожна особа, чиї права та свободи є обмеженими або порушеними, має право на ефективний засіб правового захисту. Таке право передбачає можливість вимагати компенсації в національних органах у випадку порушення фундаментальних прав. Насправді, національний орган у розумінні статті 13 не обов’язково повинен бути судовим. Проте, для того, щоб захист, який він забезпечує, був насправді ефективним, такий орган має бути незалежним. Приватні сторони, як, наприклад, компанія Delfi у зазначеній справі, не зобов’язані зберігати контент онлайн та, як правило, мають власні умови надання послуг, які дозволяють довільну поведінку з їхнього боку.

    Крім того, ефективні засоби правового захисту повинні бути в наявності, про них повинні знати, вони мають бути доступними, надаватися за помірну плату та забезпечувати належне відшкодування. Видається малоймовірним, щоб таким незалежним органом влади, спроможним проводити належні розслідування порушень прав людини став Інтернет-провайдер, який сам боїться відповідальності. Результати такого процесу прийняття рішень не будуть ні об’єктивними, ні повністю незалежними, оскільки посередник переслідуватиме власні комерційні інтереси та небезпідставно може заявити про право керувати послугами на власний розсуд. У справі Telekabel, що розглядалася Судом Європейського Союзу (СЄС), Суд виходив із припущення, що примушування (припис) Інтернет-посередника обмежити доступ врівноважувалося іншими неконкретизованими зобов’язання- ми з дотримання фундаментальних прав користувачів.

    Важливо пам’ятати, що держави мають першочергове зобов’язання забезпечувати, щоб їхні правові системи надавали адекватні й ефективні гарантії реалізації свободи вираження поглядів, які можуть бути виконані примусово. Це означає, що, якщо припущення у справі Telekabel є неправильним, правова система повинна бути оновлена. Небезпечно залишати на розсуд приватного сектору встановлення належного балансу між фундаментальними правами, оскільки це призводить до прийняття самовільних рішень, що найчастіше відбувається у випадку незбалансованості стимулів. Також залишається сумнівним питання про те, чи можна обґрунтовано вимагати у посередників прийняття дискреційних рішень щодо (не)законності висловів третіх осіб ще до того, як будь-хто встигне висловити заперечення проти них.

     

    Джерело

  • І.РАФАЛЬСЬКА: “СЕКРЕТ ПОЛІШИНЕЛЯ”

    Декілька останніх тижнів в засобах масової інформації друкованих та електронних, причетних до правничої сфери, триває інформаційна атака свідомості читачів під гаслом « Адвокатурі не потрібен таємний закон». Публікації з’являються майже щодня. Основний меседж – Президент та його адміністрація без участі адвокатури готують таємний закон про адвокатуру, який її, адвокатуру , і розвалить, усі на боротьбу проти таємного закону. Наразі, про кулуарний законопроект уже повідомлені міжнародні адвокатські організації, Рада Європи, і , здається, навіть, ООН.

    Авторами та речниками інформаційної атаки стало керівництво Національної асоціації адвокатів України та пару афільованих керівників регіонів. Від одного з них, навіть, прозвучав заклик про необхідність загальнодержавного страйку як засобу супротиву проти нового законопроекту.
    Що ж є насправді? У 2012 році, швиденько, під новий КПК був створений та прийнятий нині діючий Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Створювався він також у Адміністрації Президента, тоді президента Януковича, як декларувалось , на базі законопроекту №1430 народного депутата Юрія Мірошниченка, саме законопроект №1430 був результатом спільної роботи народних депутатів та робочих груп адвокатів протягом двох років , саме він отримав висновок Венеційської комісії, та з відповідними правками повинен був бути внесений до парламенту. Проте не так сталося, як гадалося. В АП законопроект зазнав суттєвих змін, на зауваження, що ми маємо значні дефекти у законодавчих нормах, які при їх застосуванні будуть створювати суттєві колізії, у відповідь звучало: ми його швиденько проголосуємо разом з КПК – головною метою місії, а потім будем вносити правки. Головне – разом із звітом під європейську інтеграцію – тренд 2012-2013 років , ми повідомимо західним партнерам про виконання зобов’язання перед Радою Європи про створення незалежної професійної організації адвокатів, такої як у Європі, а адвокати отримають більший захист, гарантії, нові права. Тобто, усе буде надзвичайно добре. Не зважаючи на за-проти, і питання – навіщо, закон був прийнятий та почав діяти. Регіони у вересні –жовтні 2012 року швидко провели установчі конференції, створили органи адвокатського самоврядування, основна інтрига розгорнулась у верхах , бій між собою за крісло голови Національної асоціації, яку ще необхідно було створити, вели діючий голова ВККА Володимир Висоцький та одночасний член ВККА і ВСЮ Лідія Ізовітова. Ось саме тоді з’явився інструмент паралельних конференцій адвокатів, такі конференції були проведені у Закарпатті та Харкові, на з’їзд планувались по дві делегації. Одночасно , ВККА, як організатор установчого з’їзду навіть не намагалась вирішувати на своїх засіданнях , що робити з таким дуалізмом, обговорювались питання брендування блокнотиків та обіднє меню. До з’їзду залишалось зовсім не багато часу, а досі не було проектів документів, які повинен був прийняти установчий з’їзд – статуту організації, положень про органи, правил адвокатської етики. Тоді три громадські організації- АПУ, ААУ та РАУ об’єднались і розробили проекти документів, опублікували та запропонували адвокатам для обговорення. Далі відбувся установчий з’їзд, точніше два установчих з’їзди, було створено дві НААУ, обрано двох паралельних керівників, а потім пішли судові тяганини. Незалежна організація адвокатів народжувалась не просто у муках, а шляхом застосування дієвого інструменту примусу – владного адміністративного ресурсу та розправи з незгодними. Чи слід дивуватись, що після таких пологів дитя вийшло деяким чином калічне? Чи винен у цьому діючий закон? Так, деяким чином винен, оскільки відразу було зрозуміло, що обсяг повноважень, які надані керівним органам НААУ, може, а у деяких випадках буде стимулювати зловживання владою, владою над незалежною адвокатурою. Так і відбулось. Через декілька місяців після створення НААУ багатьом стало зрозуміло, замість самоврядної професійної організації адвокати отримали власне міністерство і суворе вертикальне підпорядкування. Незалежна професія стала повністю залежна від особистих настроїв та прихильності керівництва організації.

    Зрозуміло, що у 2013 році обіцяні зміни у законі були вже не на часі, в свою чергу березень 2014 року ознаменувався ідеєю адвокатської спільноти про необхідність терміново змінити закон. Спочатку ця ініціатива реалізовувалась Міністерством юстиції та ініціативною групою адвокатів, потім народними депутатами ,і відповідно робочою групою в адміністрації Президента.

    Наразі , уже не мало значення, хто організує зустрічі адвокатів та суб’єктів законодавчої ініціативи, тому що у кожній групі адвокати чітко зазначали, що необхідно змінити у законі, як необхідно організувати самоврядність, щоб вона не заважала адвокатам працювати, а допомагала. Щороку на Міжнародних форумах, які проходять у Києві, адвокати з усіх регіонів приймають резолюції про бажані зміни до закону, скеровують їх до суб’єктів законодавчої ініціативи, та з нетерпінням чекають нового закону.

    А тепер щодо кулуарності та утаємничості, про яке веде мову керівництво НААУ.
    У складі робочої групи, координатором якої було АПУ, а до цього Міністерство юстиції, входили тільки практикуючі адвокати та адвокати-науковці, завжди , на самих почесних місцях , без ліміту у часі для висловлювань пропозицій було керівництво НААУ – особисто голова Л.П.Ізовітова, її заступник В.А.Гвоздій, секретар- Павло Гречківський, керівники комітетів НААУ , наприклад, Ганна Колєснік.
    Майже два роки напрацьовувалась концепція, а потім і текст законопроекту. Останнім визначено, що головними у адвокатурі є адвокати, їх воля та бажання висловлені безпосередньою участю у конференціях, жодного делегування : кожний адвокат особисто вирішує як жити і як розвиватися адвокатурі у регіоні. Керівникам регіонів не варто хвилюватись, що важко буде зібрати адвокатів на конференції шляхом самопредставництва. 07 жовтня 2017 року адвокати Києв провели звітно-виборчу конференцію та обрання самоврядування на наступний період шляхом самопредставництва. Ми зібрали адвокатів удвічі більше, ніж потрібно за квотою повноважності конференції, визначеною законопроектом. Констатуємо: Адвокати хочуть приймати участь у роботі вищого органу самоврядування регіону, це бажання треба максимально підтримувати. В свою чергу Київ своєю конференцією довів, що норма законопроекту не тільки життєздатна, але і дієва.

    Законопроектом чітко розмежовуються повноваження органів самоврядування на регіональному і національному рівні. Уже не секрет,що керівництво НААУ спрямовує усі свої сили на концентрації влади у своїх руках, уже звучить теза : «ми управляємо адвокатурою», вже актами НААУ коригуються закони на користь такого «управління».
    Відсутність у НААУ прозорості використання внесків адвокатів на користь усіх адвокатів, потягло за собою внесення до законопроекту положень, які детально врегульовують ці питання.
    Введені до законопроекту положення про обов’язкове попереднє опулікування і обговорення проектів актів, які вносяться для прийняття НААУ-РАУ, обов’язкове завчасне оприлюднення кандидатів та їх програм для обрання до органів адвокатського самоврядування, зменшення каденції членів органів до двох років, заборона маніпуляцій з Єдиним рестром адвокатів України, від яких потерпають не тільки адвокати, але й , насамперед, клієнти , досудове слідство і суди, оскільки порушуються право на захист та право на вільний вибір захисника, внормована дисциплінарна відповідальність адвокатів, усунуте свавілля дисциплінарних органів, нарешті, адвокати, як і інші правники отримали право оскаржити застосовані санкції без усунення від роботи.

    Саме це й викликало агресивне несприйняття новел законопроекту керівництвом НААУ, адже запропоновані положення вимагають або реальної самовідданої роботи на користь адвокатів, відкинувши ідею «управління» адвокатами, або спонукають залишити посади і зайнятись будь-якою іншою власне корисною діяльністю.
    Заперечити напряму необхідність таких змін на фоні загальних настроїв адвокатської спільноти було не можливо, тому керівництво НААУ обрало інший шлях та звинуватило Президента у кулуарності та таємничості розробки законопроекту.

    Розумію яке здивування у координаторів робочих груп викликала така риторика: два роки працювати, детально обговорювати кожне нововведення, збирати пропозиції, узагальнювати, направляти їх що найперше керівництву НААУ для роботи – і в результаті отримати звинувачення у кулуарності та заклики до загальноукраїнського страйку адвокатів.

    Робоча група закінчила роботу над проектом у грудні 2016 року, 15 грудня усім учасникам , в тому числі Ізовітовій, Гвоздію, Колєснік та іншим був направлений текст законопроекту.
    Мені, як адвокату цікаво, чому протягом року у керівництва НААУ не знайшлось хвильки часу для того, щоб обговорити законопроект з адвокатською спільнотою, невже , при наявності професійної організації , це повинні робити волонтери? Адже саме керівництво НААУ, вважаю, повинно було ініціювати і провести таке обговорення, а не втаємничувати від адвокатів отримані робочі матеріали.

    Пояснення цьому просте і зрозуміле: керівництво НААУ готувалось до переобрання на новий п’ятирічний термін. Оприлюднення , навіть, не тексту, а основних положень законопроекту, продемонструвало б кардинальну різницю між тим яке адвокатське самоврядування має бути і яким наразі є. Саме з цієї причини керівництво НААУ і втаємничило законопроект, і, за традицією, звинуватило у цьому непричетних.
    Так ось, не зважаючи на усі зусилля керівництва НААУ зберегти за собою міністерство адвокатури, адвокати , які зараз за вимушеної необхідності утримують це «міністерство» своїми обов’язковими внесками , в дійсності бажають реальної самоврядності, їм потрібні не керівники, а професійні соратники, які у самих складних ситуаціях зможуть прийняти на себе удар і вистояти.
    Адвокатам потрібен новий професійний закон і це бажання не є таємницею для суспільства та влади.

    І.Рафальська.

    (Компетентна думка для “Юридичного вісника” від 9.11.17 р.)

  • Матеріал від наших партнерів – “Луганського земляцтва”

    (матеріал на російській мові)

    Еще в начале мая 2014 года гражданские, трудовые и конституционные права жителей Донбасса
    стали массово нарушаться. Начиналось все с информационной блокады, затем невыплатам людям
    пенсий, зарплат, стипендий, а закончилось потерей контроля некоторых частей Луганской и
    Донецкой областей. А с июня 2014 года, после обострения ситуации на Востоке Украины и
    началом боевых действий, многие жители Донбасса были вынуждены покинуть свои дома и
    переселиться в более отдаленные от войны области Украины. Каждый день эти люди
    сталкиваются с большим количеством проблем, начиная от поиска жилья и работы, заканчивая
    отсутствием возможности оформить субсидию, что бы хоть как то сэкономить на коммунальных
    платежах.

    Отдельно нужно выделить вопрос о пенсионерах переселенцах.
    Жители Донбасса, которые переехали с временно неподконтрольной украинской власти
    территории и стали на учет как переселенцы в подконтрольных городах на сегодняшний день
    лишены возможности выбирать Банки, которые могут выплачивать их пенсии. Согласно
    постановления КМУ №365 от 08.06.2016 года, которое к слову регламентирует порядок выплат
    социальных пособий (!!!), а не пенсий, внутренне перемещенное лицо (ВПЛ) обязано получать
    социальные выплаты-пенсии только в государственном «Ощадбанку». Это постановление грубо
    нарушает право гражданина Украины выбирать финансовое учреждение, в котором он желает
    обслуживаться.
    Так же вышеуказанным постановлением введен контроль проверки так называемых «социально-
    бытовых условий», которые раз в два месяца проводят социальные инспектора управления труда и
    социальной защиты населения (УТиСЗН). Хотя фактически это проверка места проживания ВПЛ
    по указанному адресу на подконтрольной территории. В случае если ВПЛ не прошел данную
    проверку, то на основании составленного акта, переселенцу блокируют социальные и пенсионные
    выплаты, до того момента пока он не явиться в УТиСЗН и не предоставит пояснения его
    отсутствия. После предоставленных пояснений, социальная служба назначает очередную
    проверку, которая из-за сильной загрузки социальных инспекторов может затянуться до двух
    месяцев. А в случае если в момент повторной проверки переселенца не оказалось дома, выплаты
    блокируются на шесть месяцев, без права на очередную проверку. Все это время переселенцам
    пенсия и пособие не выплачиваются. Люди банально умирают с голода.
    С мая 2016 года, помимо проверок социальными службами УТиСЗН, правительством были
    введены еще ряд контролирующих органов, которые отслеживают перемещение переселенцев. К
    ним относятся: Национальная Полиция, СБУ, Госпогранслужба, Минфин и пр. Основной задачей
    данных органов является мониторинг перемещения ВПЛ на неконтролируемую территорию или за
    границу Украины. В случае если переселенец выехал на неконтролируемую территорию на срок
    более 60 дней, то вышеперечисленные органы передают информацию в Минсоцполитики, та в
    свою очередь блокирует выплату пенсии и пособий.
    Такие действия являются грубым нарушением Конституции Украины, в частности ст.38, которая
    гарантирует каждому гражданину свободу перемещения, свободный выбор места проживания,
    свободный выезд за ее пределы и пр.
    Согласно предоставленной статистики Минсоцполитики по состоянию на июнь 2017 года из-за
    блокировок пенсий без средств существования остались около 100тыс. переселенцев.
    Острым остается вопрос о пунктах пропуска с/на неконтролируемой территории.
    Из-за небольшого количества КПВВ (контрольный пункт въезда выезда), всего их пять (Гнутово,
    Новотроицкое, Марьинка, Зайцево, Станица Луганская) и двенадцати часового графика роботы,
    гражданам, которым необходимо пересечь пункт пропуска приходиться стоять в очередях до трех
    суток. Так же учитывая большой пассажирский и автомобильный поток, появляется высокий
    уровень коррупции «на местах» среди пограничной службы Украины. Для того что бы пройти в
    «ускоренном» режиме КПВВ сумма взятки достигает 1000 грн. с автомобиля, и это только с
    украинской стороны. Есть информация что со стороны незаконных вооруженных формирований
    Л/ДНР сумма колеблется от 1000 до 2500 росс. руб.
    Для решения этих проблем необходимо поднимать вопросы по увеличению количества КПВВ, но
    фактически власть не принимает никаких действий. Для примера, осенью 2015 года было
    анонсировано открытие нового пункта пропуска на Луганщине (КПВВ «Золотое»), которое
    соединяет города Лисичанск – Попасная – Первомайск-Луганск. Но в связи с тем, что в минском
    формате стороны по переговорному процессу не смогли прийти к общему решению, вопрос до
    сегодняшнего дня остается открытым. Пункт пропуска фактически сооружен, но не
    функционирует.

    В итоге в Луганской области существует только один КПВВ «Станица Луганская», который
    работает только для пешего прохода. В летнее время его пересекает до десяти тысяч человек в
    день. В основном это пенсионеры, которые выезжают из Луганской области для переоформления
    пенсионных выплат. Из-за жаркой погоды и многочасовых очередей люди часто теряют сознание,
    так же Общественными организациями были зафиксированы факты смерти на переходе.

    Социальные пособия и социальные пенсии.
    Многие многодетные семьи, инвалиды, матери одиночки, и другие незащищенные слои
    населения выехали из ОРДЛО (отдельные регионы Луганской и Донецкой областей) в 2014 году.
    Переоформили пособия и выплаты на подконтрольной украинской власти территории, но в связи с
    тем, что данные пособия очень маленькие (в среднем 2500 грн.), а работу найти не
    предоставляется возможным, многие вынуждены возвращаться обратно. Т.к. у многих остались
    собственные дома, а стоимость коммунальных услуг в ОРДЛО в 3 раза ниже. Переселенцы
    оформляют соц. выплаты на украинской территории, а фактически живут в ОРДЛО.
    Общественные Организации постоянно выступают с инициативами и разработками
    законопроектов по урегулированию социальных и пенсионных выплат жителям ОРДЛО на
    основании практик Молдовы (Приднестровье), Грузии (Абхазия, Северная Осетия), Кипра
    (Северный Кипр). Но до сегодняшнего дня ни один законопроект не был принят и рассмотрен
    Парламентом.

    Проблематика по кредитным правоотношениям.
    Многие граждане Луганской и Донецкой областей лишились работы, бизнеса и других средств
    существования. В связи с этим большинство жителей Донбасса, которые имели кредитные
    правоотношения с Банками и другими кредиторами перестали вносить ежемесячные платежи. И
    массово стали выходить на просрочку. Государство в свою очередь разработало и приняло Закон
    «О временных мероприятиях на период проведения антитеррористической операции» от
    14.04.2014 года. В котором ввела мораторий на исполнение договорных правоотношений и
    приостановление начисления штрафов и пеней на основную сумму задолженности (ст. 2). Но в
    Законе не сказано о приостановлении начисления процентов на сумму долга. В связи с этим сумма
    начисляемых Банками процентов за три года АТО превышает сумму основного долга (тело
    кредита) в 5-10 раз. Такая политика Государства вводит заемщиков в финансовую кабалу из
    которой в последствии выбраться практически невозможно.

    Проблематика разрушенной инфраструктуры Донбасса.
    В результате активных боевых действий в значительной степени пострадала инфраструктура
    Донбасса. Разрушены объекты тяжелой промышленности, остановлены объекты химической
    промышленности, шахты, доменные и стеклоплавильные печи. Разграблены заводы, фабрики и
    ТЭС. В значительной степени либо частично разрушены частные дома и объекты коммунального
    хозяйства. Ориентировочный ущерб по состоянию на 2017 год оценивается в 50 миллиардов
    гривен. В Кабмине на протяжении трех лет поднимается вопрос о принятии Постановления
    регламентирующего возмещение ущерба в результате АТО. Но до сегодняшнего дня нет ни
    Закона, ни постановления, ни внесенных поправок в госбюджет на восстановление поврежденной
    инфраструктуры.

    Проблематика доступного жилья для переселенцев.
    Для переселенцев, которые выехали с ОРДЛО и которые приняли решение приобрести
    недвижимость на контролируемой территории, Государство разработало программу доступного
    жилья. Но на сегодняшний день оно существует лишь на бумаге. Если изучить Проект Закона
    Украины «О государственном Бюджете» на 2018 год, то ни в Министерстве по временно
    оккупированным территориям, ни в Минрегионстрое, ни Минсоцполитики статья расходов на
    Программу льготного кредитования жилья для переселенцев не предусмотрена. Как не была
    предусмотрена и в прошлогоднем Законе «О государственном бюджете». Так же нет
    разработанной государственной стратегии для решения этого вопроса. Стоит отметить и тот факт,
    что переселенцу практически невозможно оформить ипотеку в Банке даже не на льготных
    условиях. Это обусловлено тем, что в банковском учреждении переселенцы считаются группой
    риска, которые при возникновении просрочки по кредиту могут выехать на неконтролируемую
    территорию.

    Луганське земляцтво

  • До юристів України.

    Шановні колеги, правники, ті хто стоять «обличчям до закону»!

    Доволі часте вживання однакових слів про реформування у засобах масової інформації та лексиконі політиків, як правило свідчить про проблеми, які доцільно «замовчати». Інколи це вдається зробити, але
    проблеми залишаються, а після утворення критичної маси – виникають передумови до соціальних катаклізмів, загрози нормальному життю та здовов’ю, продукуються нові політичні гасла, а чергові політичні кампанели знову обіцяють побудувати «місто сонця», за умови, що вони будуть правити країною.

    Народ, як правило, тривалий час мудро «мовчить», терпить, визначає серед пулу кандидатів у провідники найбільш переконливих і приводить їх до влади.

    За такою класичною схемою у сучасному світі проходять процеси державотворення. Але час для цього істотно різниться. Це добре видно після розпаду «світової системи розвинутого соціалізму» на прикладі Німеччини, країн Прибалтики та Польщі, Росії , Грузії та ряду інших держав.

    16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР запровадила початок реального українського державотворення та проголосила це у Декларації про державний суверенітет України. Згодом був прийнятий і Акт проголошення
    незалежності України, яким втілені в реалії, започатковані Декларацією: самовизначення Української нації, народовладдя та державна влада, громадянство, територіальне верховенство, економічна самостійність,
    екологічна безпека, культурний розвиток, зовнішня і внутрішня безпека, та міжнародні відносини. У грудні 1991 року ці основи державності були затверджені результатами голосування на Всенародному референдумі.

    Акт проголошення незалежності України став преамбулою Конституції України.

    Саме так розпочався процес державотворення в Україні, про який українці мріяли більше тисячоліття і ознаменувався укладанням Суспільного Договору, умови якого і є текстом Конституції України. Влада яку обрав Народ України, покликана ці умови втілити в життя, утворити Державу та забезпечити її дієздатність.

    Безумовно, що час та реалії глобального світу можуть ставити питанняпро умови, на яких народ надав згоду на утворення держави та шляхи розвитку державності. Саме тому, у країнах розвинутої демократії є
    приклади доповнення Основного закону певними положеннями. Але коли стає необхідність зміни фундаментальних умов запровадження держави та влади – ставиться питання про розробку та прийняття нової редакції Конституції, тобто народ укладає з державою нову суспільну угоду. Саме тому, видається сумнівною правомірність виключення із Конституції України ряду статтей та розділів.

    За час, що минув, вектор розвитку України, неодноразово, змінювався. На нього істотно впливали різні сили, як всередині країни так і за її межами. Заздрість та агресивність деяких сусідів позначилася на нашій економіці та  політиці. Їм байдужі умови Суспільного Договору, у них є свої цілі. На жаль більше ніж за двадцять років існування, після зміни політичної домінанти та бачення нових обріїв, неодноразово вносилися ситуативні зміни до Конституції.

    При цьому залишається не поміченим, що понад четверть віку тому Народу України Декларацією, гарантувалося забезпечення найвищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів Генеральним прокурором та підпорядкованими йому прокурорами.

    Навіть Революції 2004 та 2013-2014 років не охолодили надмірний запал у популістів, під гаслами реформ виключати істотні умови договору Народу України із владою при наданні згоди на державотворення.

    Напередодні професійного свята – Дня юриста, хотів би нагадати, що фундаментальними обов`язками держави перед її громадянами є забезпечення законності та правопорядку; регулювання суспільних відносин; забезпечення створення соціально необхідних потреб; збереження та передача історичної культури.

    Для тих хто бореться за владу і тих хто керує Державою не завадило б знати: «Держава існує не для того, щоб перетворити земне життя в рай, а – для того, щоб завадити їй остаточно перетворитися в ад».

    І на останок декілька тез про різницю між гріхом та злочином. Біблія допоможе нам зрозуміти цей важливий момент.

    «Із всього народу сього було сімсот чоловіків відбірних, які були
    шульгами, і всі вони кидали каміння пращами у волосину, не кидали мимо» /
    Книга Суддів 20:16/. У цьому уривку мова ведеться про воїнів, які майстерно
    володіли пращею і ніколи не промахувалися. Слово «промахуватись»/
    непопадання в ціль/ на івриті «хет» / י ֲַח טִֽא ,/у Вєтхом Завєтє перекладається,
    як гріх.

    Злочин – це діяння передбачене кримінальним Кодексом України.
    Усі ми грішні, а Всевишнім нам дано право спокутувати свої гріхи. Хотілося, щоб і законотворці зрозуміли це, а «промахи», які ними допущені при законотворенні та насильство над Конституцією України виправили
    перед Богом та Народом України.

     

    Заслужений юрист України
    В. Гузир

  • В.С.Ковальський: “Комунальний зашморг на шиї гуманітарної сфери”

       Один із могутніх монополістів сучасності на імʼя Київенерго констатує, що борг столиці за тепло на 1 червня досяг 4,8 млрд гривень. Із них 1,3 млрд – борг держави за пільги та субсидії, а 790 млн – некомпенсована різниця в тарифах за минулі роки. Й що особливо важливо, державні установи соціальної сфери опинилися боржниками через відсутність оплати з боку самої держави.

    Борг держбюджету за спожите тепло держустановами становить понад 80 млн грн. Серед них – медичні, навчальні заклади та правоохоронні органи. Так, внаслідок цього компанія не може розрахуватися за спожите тепло перед постачальниками та транспортувальниками газу. Борг Київенерго перед НАК «Нафтогаз України» за спожитий газ для виробництва теплоенергії досяг 3 млрд, а борг за транспортування газу – 463 млн гривень.

    Така енергетична статистика. Та давайте розберемося, що несе вона нам, ця статистика. По-перше, в переліку найбільших боржників провідні заклади освіти, науки та культури. Найбільше – 8,9 млн гривень, заборгував Київський національний університет імені Тараса Шевченка, на другому місці – Національний науковий центр радіаційної медицини Національної академії наук України – 5,3 млн грн, на третьому також медустанова – Інститут педіатрії, акушерства і гінекології НАН України з 3,8 млн грн. У списку також НТУУ «Київський політехнічний інститут», Інститут нейрохірургії, Національна бібліотека Вернадського, Головне управління Нацполіціі в Києві, Головне управління ДСНС у столиці, будинок відпочинку «Конча-Заспа» Державного управління справами і квартирно-експлуатаційне управління Міноборони. Цей список можна продовжувати й там можна побачити значно більше бібліотек, вузів, книгарень, видавництв, інститутів. Тобто гуманітарна низькорентабельна сфера надання освітянських, наукових, видавничих, культурних послуг опинилася в колі абсолютних безнадійних боржників перед  могутнім монополістом. Так буває завжди, коли країна не дбає про своє майбутнє.

    Тепер про те, що нас чекає за цієї ситуації. Наприклад, оплата за навчання на юридичному факультеті в КНУ імені Т. Шевченка, зокрема, дорівнює від 44 000 грн на рік, а в магістратурі – від 50 000 грн на рік. І що цікаво, – майже чотири роки юрфак практично не оновлював свій бібліотечний фонд, а саму бібліотеку закрив. Тепер там культурний центр. Питається, а як можна за таких умов виконувати вимогу закону про вищу освіту щодо підвищення її якості? А ось так, як вийде. Притому сам юрфак є найбільшим донором КНУ, але він не взмозі побороти систему шалених нарахувань за комуналку, тому йде скорочення бібліотечних витрат, штату тощо.

    Практично така ж ситуація в НТУУ «Киїський політехнічний інститут». І винуватців тут немає. Ну не можна ж винуватити бенефіціара Київенерго, власника футбольного клубу «Шахтар» пана Ахметова. Його теж можна зрозуміти. Адже йому заборгував бюджет столиці, держави, державних установ, вузів у першу чергу. Тому, ймовірно, на черзі підвищення оплати за навчання. А це черговий відтік молоді, яка іде на навчання туди, де воно якісне й відносно недороге. На сьогодні численні польські, словацькі, чеські, німецькі вузи запрошують нашу молодь до себе. Пропозиції там дуже привабливі. Бо в цих країнах інше ставлення до гуманітарної сфери, себто до науки, культури, освіти. І з точки зору їх фінансового забезпечення, і з точки зору розвитку різноманітних проектів та підтримки великого бізнесу, тих самих енергетичних компаній тощо. В нас – усе навпаки. Тому я стверджую, що не матиме майбутнього країна, в якій заклади освіти, культури і науки знаходяться серед безнадійних боржників по комунальних платежах. Відтак парламент, столичні й регіональні ради мають розглянути й вирішити питання про списання цього ганебного боргу за комуналку, склавши перелік закладів, які роблять найбільший внесок у вітчизняну науку, культуру, освіту, що є їх головною місією. А комунальні борги навіть за радянських часів були за державою. Вона була спроможною утримувати науку, культуру й освіту, а не робити так, як це практикує сучасна українська влада, ховаючи статки по кишенях і соромливо показуючи їх у персональних деклараціях можновладців.

     

    Віктор Ковальський

  • Чи потрібні українській адвокатурі зміни? Експертна думка І.Рафальської

    Чи потрібні українській адвокатурі зміни?

    Деякі невтішні висновки після звітно-виборчого з’їзду адвокатів України

     

    Відповісти на питання, винесене в заголовок,  можливо виключно розуміючи репрезентативність рішень вищого адвокатського форуму, чи відповідають вони бажанням і волевиявленню  більшості сорокатисячної адвокатської спільноти. З  урахуванням технологій, які були використані адміністраторами Національної асоціації адвокатів України при підготовці цього першого за п’ять років звітно-виборчого з’їзду адвокатури (відбувся 9 червня), виникають певні сумніви.

    Матеріал з газети “Юридичний вісник” №24

    Зазначимо, що проектні матеріали з’їзду, які важливі для кожного працюючого  адвоката, були опубліковані на сайті НААУ лише за два дні до початку роботи форуму. Тож із цими документами не встигли детально  ознайомитися не лише всі небайдужі адвокати, але й делегати з’їзду. Голосуючи, наприклад, за або проти змін до Правил адвокатської етики – основи професійної діяльності адвокатів, делегати не могли реалізовувати представницький мандат, оскільки не знали  й не могли знати  з цього приводу думку своїх виборців – адвокатів регіону, як не могли знати думку і щодо змін до Статуту Національної асоціації адвокатів України щодо включення до складу майна організації майна всіх регіональних рад та КДКА, а також думку про те, чи є щорічний (кількарічний?) бюджет НААУ в 37 мільйонів гривень необхідним (достатнім)? Чи те, як повинні поставитися всі адвокати до пропозиції фінансування за власний кошт адміністрування системи безоплатної правової допомоги. Крім того, як виявилося, більшість адвокатів  навіть не знали, що такий з’їзд був призначений.

    Скоріш за все це є наслідком симбіозу декількох факторів – відсутність зацікавленості адвокатів, які звикли за багато років у роботі покладатися виключно на власні сили й певні технології забезпечення певного складу регіональних делегацій, які повинні були за будь-яких обставин проголосувати за необхідні керівництву НААУ рішення.

    Так сталося, наприклад, з делегацією від Києва, яку обрали на конференції, оголошеній Національною асоціацією адвокатів України 27 квітня. Але  нелояльним до керівництва НААУ складом Лідія Ізовітова і КО не задовольнились і напередодні з’їзду склали власні списки «делегатів» із 41-ї особи, що й забезпечило належну кількість голосів за вкрай необхідні насамперед кадрові рішення діючого керівництва НААУ.

    Дехто скаже – звичайна виборча технологія. Відповім: для адвокатури, як незалежної професії, покликаної захищати верховенство права, – не прийнятно. Адвокатура без свободи і демократії – уже не адвокатура, яка може захистити кожного.

    Тому в лютому цього року, одразу після оголошення рішення про проведення з’їзду, я офіційно висунула свою кандидатуру на посаду голови Національної асоціації адвокатів України,  опублікувала програму розвитку, отримала підтримку від столичних адвокатів, делегацію яких на з’їзд просто фізично  не допустила організатори, як не допустили й мене, кандидата на посаду голови НААУ,  не дали виступити перед делегатами з’їзду. Проти мене однієї на вході до республіканського Будинку кіно висунули майже сотню охоронниців з бейджами «НААУ», хоча зовні схожих на звичних по Майдану «тітушок»,  закрили двері на ланцюг та ще й забарикадували їх столами. Досить дивна реакція на одного кандидата-жінку без навиків рукопашного  бою, яку, за заявою очільників НААУ, «ніхто не підтримує».

    Тож з’їзд вільних і незалежних адвокатів  розпочався в оточенні озброєної охорони і з ланцюгами на дверях.

    Як було оголошено, на з’їзді до участі зареєструвалися 284 делегати. Після його початку, ще до затвердження звітів виборних органів і голови НААУ, приміщення з’їзду покинули понад 100 з них. Одночасно, виявився певний конфуз: з’ясувалося, що участь у голосуванні беруть «запрошені гості» – не делегати з’їзду. Питання з цього приводу порушили самі учасники з’їзду. Подальша доля голосів «гостей з’їзду» невідома.

    Робочі органи з’їзду, зокрема, мандатна комісія, обиралися меншістю голосів від 80 до 100 зі 143-х обов’язкових  та необхідних за законом. При тому мандатна комісія навіть не розглядала питання щодо повноважності делегацій від адвокатів міста Києваі, судячи з аудіозапису, навіть не збиралась це робити. Внаслідок цього 41 «делегат», «обраний» 36-а адвокатами від Києва на повторній конференції персонально під «обрання голови НААУ», забезпечили голосування за Лідію Павлівну Ізовітову для переобрання на новий  п’ятирічний термін навіть хоча би формально не поцікавившись «програмою кандидата». Як результат голосування Лідії Павлівні лічильною комісією була оголошена підтримка 174 делегатами, з них 41 «новообраних» делегатів від Києва зі спірною (оскільки в суді на дату з’їзду було відкрито провадження, про що його організаторам було відомо ще з травня ц.р. ) легітимністю.  Критична цифра. Ізовітову Л. П. підтримали донецька, луганська та  харківська делегації й представники. При цьому деякі з присутніх адвокатів і представників ЗМІ нарахували в залі лише 120 делегатів, плюс певну кількість «гостей з’їзду».

    У той час , як оголошувалися результати голосування, з’ясувалося, що до трибуни з’їзду через охорону проривається ще один кандидат – голова Ради адвокатів Київської області  Петро Бойко з наміром оголосити програму та звернення до з’їзду. Як вказує газета «Юридична практика», після «нетривалої дискусії та штовханини», делегати все ж дозволили йому виступити. Потому чомусь вирішили поставити на голосування мою кандидатуру за моєї відсутності, але після емоційної промови проти мене Лідії Павлівни Ізовітової.

    Після цього всі подальші рішення  голосувалися 100–112-ма голосами й оголошувалися прийнятими. Відтак з’їзд швидко завершив свою роботу.

    Як не дивно, і сам з’їзд адвокатів, і те що на ньому відбулося, не стало інформаційним приводом для суспільства. Його, з’їзд, просто не помітили. Питання адвокатури для суспільства виявилися нецікавими. Цікаві ці питання для авторів судової реформи, якою запроваджена монополія адвокатури, чому досі немає нового закону про адвокатуру, розробка якого була завершена ще в грудні 2016 року, – питання відкрите.

    Чи стане адвокатура іншою після з’їзду?  Так, стане. Стане мовчазнішою, менш активною, і, вочевидь, ще більш керованою внаслідок запланованих дисциплінарних репресій проти незгодних із «генеральною лінією» керівництва НААУ. Адвокатура стане іншою, але, навряд чи стане кращою після цього з’їзду. Проте це не причина опускати руки тим адвокатам, які бажають змін на краще. Вони, безумовно, будуть, якщо спільно докласти зусиль.

    Інна РАФАЛЬСЬКА,

    голова Ради адвокатів м. Києва,

    член Ради Союзу юристів України,

    заслужений юрист України

  • Компетентна думка: Святослав Піскун наполягає на відновленні в Україні судів військової юрисдикції.

    Святослав Піскун ще три роки тому наполягав на відновленні в Україні судів військової юрисдикції.

    Колишній Генеральний прокурор України Святослав Піскун, який зараз очолює найбільшу громадську організацію правників – «Союз юристів України», ще у червні 2014 в інтерв’ю вітчизняним ЗМІ пропонував відновити в країні систему військових трибуналів – судів військової юрисдикції. Відновлення військових трибуналів він пов’язав з ситуацією, що складалася в країні, зокрема, розбалансованістю правоохоронної системи, а також військовими діями на Сході нашої країни.

    За його словами, тоді необхідно було також відновити і розвинути систему військової прокуратури і військових слідчих. Люди, які працюють в цих інституціях, повинні мати спеціальну підготовку і освіту для розгляду в судах військових злочинів.

    Святослав Піскун повідомив тоді, що розробив спеціальний законопроект про внесення змін до закону про судоустрій , а також мав домовленості з народними депутатами України щодо винесення його на розгляд Верховної Ради. У цьому законопроекті пропонувалося, зокрема, створити військові судові палати при Вищому спеціалізованому суді та при апеляційних судах в Києві, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, Дніпропетровську. Крім того, передбачалося створити військові судові палати в окремих районних судах цих областей, для розгляду справ судами першої інстанції.

    «Дійсність показала, що відсутність дисципліни і неналежне дотримання законів в армії пов’язані передусім з відсутністю належного прокурорського контролю за ситуацією у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та розвалом спеціалізованої правоохоронної системи» – зазначав тоді Святослав Піскун.

    Як показує практика останніх трьох років, що це необхідно було зробити на перших етапах військових дій, а зараз це треба робити терміново.

  • Зауваження та пропозиції до проекту Плану роботи Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради правової освіти населення на 2017 рік.

    Київською обласною міжвідомчою координаційно-методичною радою з правової освіти населення підготовлено Проект плану роботи на 2017 рік. Проект підписано Головою Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення – заступником керівника апарату Київської обласної державної адміністрації С.В. Карманом.

    Звертаємо увагу, що з дати початку проведення цього заходу його куратором традиційно був Перший заступник голови КОДА.

    Системний аналіз поданого Проекту дає підстави стверджувати про недосконалість документу в його змістовній частині, зокрема:

    1. Назва документу – План роботи Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення на 2017 рік – передбачає чіткий перелік заходів, що проводитиметься суб’єктом за поточний рік з визначенням періоду чи дати проведення/виконання кожного запланованого заходу.  Проте, в запропонованому Проекті не визначено жодного конкретного заходу з визначення відповідального за виконання, дати. форми звітності та джерел фінансування, що унеможливлює здійснення контролю за виконанням Плану та відповідною оцінкою діяльності Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення в цілому і кожного члена Ради зокрема.

    2. Планування заходів має відображати повну картину діяльності суб’єкта, в тому числі і планування фінансових витрат на реалізацію своїх функцій. Це упорядкує фінансову діяльність та фінансову дисципліну суб’єкта та підвищить ефективне використання фінасових ресурсів, залучених на виконання функцій Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення. Запропонований Проект не містить не тільки кошторис заходів, але й не встановлює навіть загальної суми витрат на них. Це унеможливлює розрахунок річних потреб Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення для залучення інвестицій в громадсько-благодійну діяльність та отримання грантів.

    3. Основними напрямами діяльності Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення, відповідно до положення про неї, є юридична освіта, правова навчально-виховна робота та правова освіта населення. Відповідно, акцент в роботі цього органу має бути поставлений саме на заходах юридичного та право роз’яснювального характеру – тренінги, Круглі столи, Турніри, дослідження, застосування чинного законодавства на Київщині. В запропонованому Проекті, навіть загальний опис діяльності не містить вказівки на правовий (юридичний) характер запланованих заходів, що нівелює виконання основних завдань і цілей Київської обласної міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення.

    4. В теорії управління «організаційна робота» – це діяльність, спрямована на встановлення постійних зв’язків і тимчасових взаємин між усіма суб’єктами правовідносин; на визначення порядку та умов реалізації основних функцій. Автори проекту «організаційну роботу» Київської обласної міжвідомчої координаційно-
    методичної ради з правової освіти населення пов’язують лише з розглядом на засіданнях Ради певного переліку питань. Поза організаційної роботи лишилися заходи, які дійсно змістовно належать до цього виду робіт суб’єкта – організація Турнірів юних правознавців, Правового всеобучу, діяльності аналітичних досліджень правозастосовної практики та порушень норм права в різних галузях діяльності людини і громадянина, що є основою Верховенства права.

    5. Стаття 19 Конституції України встановлює, що «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Це означає, що при плануванні діяльності по залученню органів публічної влади слід враховувати їх обсяг повноважень, визначений відповідним законодавством.
    Наприклад, серед основних виконавців запропонованого плану вказана Патрульна поліція Головного управління Національної поліції у Київській області. Проте, серед повноважень цього підрозділу Національної поліції законом не передбачено виконання ними запропонованих авторами Проекту функцій.

    6. Чіткість, системність та структурованість Плану є запорукою його повного виконання та наскрізного контролю. Структура та подача інформації запропонованого Проекту не має логічної побудови, відсутні окремі звітні періоди, методична робота не має помісячного розподілу виконання, жодного конкретного заходу, місця його проведення та персональної особи, відповідальної за цей захід.

    Резолюція:
    Фактично даний Проект є переліком урізаних організаційних обов’язків, що покладені на структурні підрозділи КОДА та інші організації і установи області. В той час це має бути дієва програма, що дозволить виявити комплекс проблем, пов’язаних з правовою освітою та культурою населення, понизить рівень правового нігілізму та зменшення кількості правопорушень в першу чергу серед дітей та молоді, та передбачить конкретні кроки спрямовані на їх вирішення з визначенням чітких термінів, виконавців та форм контролю.

    Враховуючи викладене:
    Проект потребує всебічного доопрацювання. З урахування, що основною метою Програми правової освіти населення визначено підвищення загального рівня правової культури та вдосконалення системи правової освіти населення, набуття громадянами необхідного рівня правових знань, формування у них поваги до права.

    А також:
    – Активна співпраця в частині організації і здійснення заходів із правової освіти обласної державної адміністрації, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян., навчальних та культурних закладів, установ, засобів масової інформації та поєднання комплексу заходів у сфері правової освіти, що здійснюється цими органами, організаціями, установами;
    – Поліпшення якості підготовки викладачів правових дисциплін, підвищення ефективності викладання цих дисциплін у загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладах і закладах післядипломної освіти області;
    – Набуття громадянами необхідного рівня правових знань, створення належних умов для набуття населення правових знань та навичок у їх застосуванні, забезпечення доступу громадян до джерел правової інформації.

    Голова Київської обласної організації Союзу юристів України                              М.І. Матьора

    Заслужений юрист України
    Доктор юридичних наук, професор, експерт                                                                С.В. Пєтков

    Доктор юридичних наук, доцент, експерт                                                                     Н.О. Армаш